Через кілька хвилин вони зупинилися на невеличкій парковці за кілька вулиць від помешкання Грушевського. Спершу всі мовчали, вичікувально витріщаючись одне на одного. Нарешті Герман порушив тишу:
— І про що ж, цікаво мені, ти хотів поговорити? — зіщулив очі, намагаючись прочитати бодай щось на обличчі дядька. Проте Геннадій Грушевський виглядав на диво спокійним. Здавалося, він зовсім не боявся його ножа. На мить у Германа всередині все похололо: а якщо він щось не врахував? Якщо батько Антона знає щось таке, чого не спало на думку? Минулого разу Геннадій знав заздалегідь, що вони з Аліною за ним стежать. А що, якщо й цього разу...
— Я думав, ти перший почнеш, — із сарказмом відказав дядько, урвавши думки.
— Починай, — грубо наказав племінник.
Грушевський-старший постукав пальцями по керму, вдивляючись перед собою у вікно. Він глибоко замислився про щось. Герман з Аліною непомітно перезирнулися.
«Збирається з думками?» — подумалось Аліні.
— Спершу я, як і всі, думав, що ти вбивця, — почав дядько. — Між нашими сім’ями вже давно не все так добре. Хоч колись усе було інакше. Сам розумієш.
— Ти знаєш, що не моя матір почала цю сімейну війну.
Геннадій Грушевський стомлено похитав головою на знак згоди, зняв окуляри, машинально роздивився, чи чисті, й знову одягнув.
— Знаю. Рита має доволі важкий характер. Я й сам не завжди з нею погоджуюся, але зараз не про це, — батько Антона ненадовго замовк, збираючись із думками. — Розумієш, — продовжив, — на тебе таки дійсно все вказує. У тебе є причини ненавидіти Юрку. Я пам’ятаю, як ви сварилися тоді. Не я один переймався тим, аби ти чогось не втнув такого, що не можна було б потім виправити. У тебе занадто запальний характер.
Герман напружився. Вбивати Юрку багато років тому він не збирався, але його злості цілком могло вистачити, аби як мінімум надовго відправити того на лікарняне ліжко. Інколи він навіть дивувався, що так не вчинив.
— Слава Богу, справу вдалося залагодити, — продовжував тим часом дядько. — Скоро все забулося. Ви всі навіть знову заприятелювали. Щоправда, ми з Ритою ніяк не могли втямити, чому ви з Вітьком пробачили Юрку. Я би після такого його й близько до себе не підпустив. Ну, але то ваша справа. Ви люди дорослі, тож вам вирішувати, — чоловік поправив окуляри, перш ніж продовжити.
Герман та Алінка несподівано для себе помітили, що батько Антона серйозно хвилюється.
— Коли вбили Юрку, нікому на думку навіть не спало, що це міг би бути ти. Аж доти, доки тобою не почала цікавитися поліція.
— Хто розповів поліції про конфлікт із Юркою? — нарешті Герман зміг поставити питання, яке так довго не давало спокою. — Маргарита Іванівна?
— Галка.
— Галка? — Герман не повірив власним вухам.
— Вона. Рита би ніколи так не вчинила, хоч вона тебе й не терпить.
— Але ж навіщо вона це зробила?
— Я не маю відповіді на це питання, — стенув плечима Геннадій. — Проте точно знаю, що вона. Навіщо ти намагався обдурити поліцію?
Розмова продовжилася спокійніше, минулася напруга. Герман спробував пояснити, чому мусив збрехати. Дядько натомість божився, що стежив за Аліною тільки тому, що сподівався, що вона й є тією коханкою, про яку свого часу ходили чутки.
— Ну, а навіть якби я і виявилася тією жінкою, хіба це привід за мною стежити?
— Привід, — ствердно відповів Грушевський-старший. — Привид, — повторив, змінивши слово... — Привід — привид... Майже відразу після смерті Антона мене почали мучити жахіття. Але вони не були звичайними, — Грушевський-старший знову витримав паузу. — Дуже часто вві сні до мене приходив Антон і божився, що то не він перевищив швидкість. Що він не порушував ніяких правил.
— До чого це ти хилиш? — не втримався Герман. Аліна теж нашорошила вуха, пригадавши нещодавній лячний сон.
— Рита не вірить у це. Та й ви теж можете мені не вірити. Мені байдуже, — махнув рукою. — Мені головне — я вірю. Від самого початку мене не покидало відчуття, що не все так просто в цій історії. А потім почалися ці сни. Ви собі не уявляєте, як вони зводять мене з розуму! Інколи я боюся спати — останнім часом вони надокучають мені майже щоночі. Коли я побачив вас біля могили сина, — повернувся до Аліни, — вхопився за надію, що ви з ним були добре знайомі. Я відразу простежив за вами. Я ладен на все, аби тільки докопатися до істини.
— Я — не вона.
Геннадій Грушевський відвів погляд до вікна.
Усі мовчали, кожен замислився про своє.