Вадим заледве втримався, щоб не гаркнути на Галку, інколи вона його страшенно дратувала:
— Заплатив, але ще треба пару сотень докинути. Мені не вистачило. Перед роботою заплачу, якраз учора закінчив ту шабашку, про яку тобі казав. Мали вже гроші на картку скинути.
Більше нічого не пояснюючи, забувши поцілувати на прощання, залишив квартиру. Галка здивовано провела його поглядом. Підозра, що Вадим збрехав, підступно закралася в свідомість. Рознервувавшись, вона ненароком тицьнула тушшю в око. Закліпала, лишивши на шкірі чорні тоненькі смужки від вій.
* * *
00:00. На молодіжному цвинтарі. Біля моєї могили.
У поліцію раджу не повідомляти.
Твій вірний друг Юра.
Вітька не повірив власним очам. Що це, в біса, таке? Повідомлення на телефон надійшло відразу, щойно прокинувся — немов на замовлення. Він кілька разів перечитав його, спробував знайти власника номера за допомогою Get Contact, а потім через Google — марно.
«Невже це Герман? А хто ж іще?»
Вітя гучно вилаявся, відклав мобільний. Якусь хвилину ще полежав, відтак нарешті встав з ліжка.
* * *
На ранок після сну та вжитих напередодні ліків Аліні стало краще. Єдине, що турбувало, — рука, яку вона пошкодила під час аварії.
Забравшись близько сьомої з дядькового магазину, вони трішки поблукали містом, а відтак пішли до Львівської круасальні, що в центрі. Після того, як ніч для Аліни в дядьковому магазині минула спокійно, Герман почав більше довіряти дядькові.
З голови не виходила порада Геннадія не забивати собі голову тим, як саме вбили Іру, а поміркувати, кому вигідно й хто мав можливість вбити її, Юрку та Богдана.
«Тільки Вітька або Вадим. Не тітка ж лізтиме до квартири Юрки. І навряд Марія».
Сьогодні Герман був налаштований серйозно. З одного боку, зустріч з дядьком вселила в нього надію на те, що вони не в такій безвиході, як здавалося ще зовсім недавно. З іншого — безсонна ніч, злість, несподіваний поворот у розслідуванні змушували кров закипати.
А ще він мав сильне передчуття того, що сьогодні може статися щось трагічне. Як не намагався, Герман не міг позбутися гнітючого відчуття невідворотного. Інтуїція підказувала: діяти потрібно швидше.
Інакше може трапитися щось невиправне.
Їх потішила велика кількість відвідувачів у круасальні; пара обрала найвіддаленіший столик, замовила круасани та каву. Щойно Герман впорався з їжею, як відразу заснув, підклавши руки під голову. Аліна ж, упевнившись, що ніхто на них не зважає, розклала перед собою аркуші з Іриного щоденника й заходилася перечитувати.
«...Чому я так довго забороняла собі це? Зараз так добре. Здається, мені стало спокійніше, коли дозволила собі стосунки з новим чоловіком...»
«...Раніше й уявити не могла, що зраджуватиму чоловіка. Тим паче Богдана. Гм... дивно, як часом може скластися життя. Ні, розлучатися я не буду. Хоч коханий і наполягає...»
«...Він стає нестерпним. Минулого вечора знову погрожував, що розповість усе Богданові. Сумніваюся, що він наважиться на таке. Але його очі... Такі навіжені. Ніколи би не подумала, що колись таким його побачу. Останнім часом поряд із ним мені страшно. Він змінився. До невпізнаваності...»
«Довго собі це забороняла... — Аліна замислилася. — Отже, її прихильності добивалися? Цілком можливо. Якщо ця людина здатна вбити стількох людей через неї, має таки сильно кохати. Скидається на те, що Іру звабили — вона не планувала зраджувати чоловіка. Добивалися. Звабили. Більше схоже на Вітю, ніж Вадима. Він-бо в нас Дон Жуан».
«...Останнім часом постійно замислююся над тим, що життя могло бути зовсім інакшим, якби я не зустріла Богдана. Чи кохав він мене насправді? Чи я його кохала?..»
Аліна відклала щоденник. Ніжно провела рукою по спині Германа — він заворушився, але не прокинувся. Їй подумалося, чи, бува, сама не закохалася. З Германом їй було добре й затишно.
Неприємна думка не давала їй спокою: щось сталося вчора, коли вже зустрілися з Геннадієм... Ні, коли їхали до Віті...
«Що ж це?» — Аліна напружила пам’ять.
Попередній вечір видався для неї складним, зважаючи на погане самопочуття та аварію. Тільки нині почала усвідомлювати, що всі вони мало не загинули.
Так, як свого часу загинув Антон.
Алінка знову глянула на сплячого приятеля, і саме цієї миті її раптово осяяло. Вона пригадала несхвальний погляд Геннадія на Германа в машині. Якимсь шостим чуттям Аліна розуміла, що це не стосується пошуків вбивці. Це щось особисте між племінником та дядьком. Так дивляться на дитину, яка серйозно завинила. Герман відвів очі, немов визнавав, що дядько має рацію.