«Але ж що це може бути?»
З хвилину повагавшись, Аліна попередила Германа, що збирається до аптеки.
— Що? — промовив крізь сон, заледве ворушачи язиком. — Ні, не йди сама. Зачекай, я зараз очуняю й підемо разом.
— Сиди тут, я схожу сама. Аптека недалеко. Тобі потрібно відпочити.
— Тільки недовго, — поміркувавши, змучено відказав Герман, стримав позіхання.
Пообіцявши бути обережною, Алінка, натягнула каптура й залишила заклад.
* * *
Аптека — привід. Їх хотілося пройтися й поміркувати: надто багато всього сталося за останній час. На вулиці було вогко, сніг розтанув, під ногами чвакало. У центрі ближче до обіду людей побільшало. Вона дивилася на колись рідне їй місто й не впізнавала. Перехожі здавалися чужими, непривітними й байдужими.
А ще небезпечними.
Колись вона знала, чого чекати від кожного наступного дня. Зараз Аліна зрозуміла, що рутина — омана. У будь-який день усе може кардинально змінитися.
Їй думалося про долю Іри. У своєму щоденнику сестра Германа розмірковувала про зміни в житті й про те, чи могло все скластися інакше. А чи могло в неї, Аліни, все скластися інакше? Що потрібно було зробити бодай років два-три тому, аби їх з матір’ю не спіткало нещастя? ЩО? А що можна було би зробити, щоб не влізти в це гівно, в якому вона нині? Не пустити тоді Германа до себе? Викликати поліцію?
«А як би склалося життя Іри, якби вона не зустріла Богдана й не кинула модельний бізнес? Гм...»
Питання про те, в який момент ми приймаємо неправильне рішення, яке потім вагомо вплине на наше життя, так і лишалося для неї відкритим.
— Септефрил, дві пластинки, — попрохала в аптеці, ховаючи обличчя від камери спостереження.
У кишені завібрував мобільний, на його екрані висвітився один з небагатьох записаних на новій сімці номерів: Герман.
— Щось сталося?
— Ні, все гаразд. Приходь швидше. Скоро по нас заїде дядько, завезе до себе на квартиру. Каже, тітки не буде до шостої, тож зможемо відпочити, як люди.
— Це він тобі телефонував?
— Ні, звісно. Я не давав йому номера. Я зателефонував запитати, що з машиною та чи дізналися, хто зіпсував авто.
— І?
На протилежному боці запанувала тиша.
— Германе, чому ти мовчиш?
— Поки не дізнався. Він не повідомив поліції, що машину зіпсували біля магазину, інакше би вони захотіли подивитися записи з камер спостережень і побачили нас. Геннадій збрехав, що їхав з дому й що машину, очевидно, зіпсували саме там. Поліція провела експертизу й підтвердила несправні гальма. Дядько написав заяву.
— А ми зможемо подивитися записи з камер?
— Зможемо. Дядько вже прихопив потрібні файли. Подивимося в нього вдома. Не барися, він скоро приїде.
* * *
— Одна з камер виявилася пошкодженою, — пояснював Геннадій, вмикаючи запис на ноутбуці. — Саме та, де мало би бути видно, як псують машину.
Герман та Алінка розмістилися по обидва боки від нього. У квартирі було затишно й тепло, пахло пиріжками з повидлом, які вранці напекла Маргарита Іванівна.
— Камеру зіпсували навмисне? — поцікавився племінник, відкушуючи нараз мало не пів пиріжка й запиваючи чорним чаєм.
— Розбили, — закивав Геннадій. — Шуму ми чути не могли — задалеко перебували. Хай там як, усе це — зайве підтвердження тому, що діє хтось зі своїх. Хтось, хто має знати, де камери.
На вцілілому записі невідомий чоловік у каптурі прямував у бік машини.
— Хода знайома, — зазначив Герман.
— На кого схожий більше: Вадима чи Вітю? — Геннадій і сам намагався зрозуміти, то знімаючи, то знову вдягаючи окуляри. Щоразу уважно вдивлявся, примружувався, але втямити так і не зміг.
— А тобі як здається?
Дядько стенув плечима:
— Ні на кого з них, якщо чесно.
— Я, хоч і не певен, думаю про Вадима.
— А що це таке? — Аліна майже торкнулася кінчиком пальця екрану, відтак зупинила запис.
На завмерлій картинці невідомий прямував у бік автівок, тримаючи щось у руці. Герман збільшив зображення:
— Схоже на якусь сумку, — придивився Геннадій.
— Там якийсь напис. І логотип.
— Ти ж казав, що нікого не чекаєш, — стрепенувся Герман, коли почув, як хтось встромив ключа до замкової шпарини вхідних дверей.
Геннадій здивовано повів плечима.
— Лишайтеся тут, — наказав та вийшов до передпокою, зачинивши за собою двері.
Уже скоро вони почули, як Геннадій почав з кимось розмову.
— Мілана, — зітхнув з полегшенням Герман.
— Хто?
— Донька Тараса й Насті.
— Це Мілана, не хвилюйтеся, — зазирнув Геннадій до кімнати й повідомив те, що пара вже й так знала.
Дитині зайти до кімнати він не дозволив. Попри це дівчинка, яка нахабно попленталась за дідусем, устигла помітити обох гостей. Германа вона впізнала відразу.