А проте син безмежно любив Марію, тож вона не стала втручатися.
Маргарита Іванівна потайки глянула на старшого сина та його дружину. Їй подумалося про те, що вони скоро розлучаться:
«І винен у цьому буде саме Тарас. Як склалося, що він виріс таким вередливим і заздрісним? Настя має рацію: він ненавидить Германа. Й Антона теж».
Вадим упіймав погляд Маргарити Іванівни й відразу відвів очі. Він не зносив, коли вона отак скануюче вивчала. У такі миті йому здавалося, вона бачить його наскрізь. Вадим раз у раз повертався думками до запрошення на кладовище, від чого спина щоразу вкривалася липким потом. Щойно Вітя розповів, що отримав точнісіньке таке саме.
«Нікуди я не піду», — вирішив він.
— Про що ви з Вітьком шепотілися? — стиха поцікавилася Галка.
Вадим не відповів, натомість, не витримавши, схопив її за руку, побажав Маргариті Іванівні «триматися», а відтак вони поспіхом залишили лікарню.
Усе відбулося настільки раптово та швидко, що Галка не відразу второпала, що коїться. Єдине, що чомусь запам’яталося, — це великий годинник на лікарняній стіні, який сповіщав, що вже майже чверть на дев’яту.
Галка так і не дізналася, що за кілька хвилин після того, як вони пішли, годинник несподівано зупинився, надовго затримавшись на позначці 20:17.
Розділ 31
У пивній ресторації «Три слона» було людно, хоч це ніяк не впливало на затишність самого закладу. На плазмах транслювався футбол (без звуку), лунала негучна музика, що дозволяло спілкуватися, не перекрикуючи одне одного. Вадим та Вітя обрали віддалений столик.
— Дев’ята нуль одна, — сповістив Вадим.
— Не нервуйся, — промовив Вітька, сьорбнувши пива.
— Не нервуйся? Як ти можеш таке казати? — він і собі відпив, проте відразу відставив келих подалі.
— Он іде, — вказав головою Вітька.
Марія без поспіху підійшла до їхнього столика, зняла змокле від лапатого снігу пальто й повісила на вішак. Вона здавалася на диво незворушною.
— Що в тебе з обличчям? — здивувався Вадим, побачивши великий синець на щоці та розбиту губу.
— Впала в ванній, — байдуже повела плечем, відтак обережно торкнулася до рани, перевіряючи, чи минула припухлість.
— Як це ти примудрилася? — Вітька з цікавістю роздивлявся. — Більше схоже, що тебе побили. Зізнавайся!
— Не верзи дурниць! Хто мене мав бити? — Марія глянула на нього таким поглядом, що той вирішив не продовжувати.
— Ми тобі теж пива замовили. Ти ж не проти? — вдавано спокійно запитав Вітя, коли Маша сіла.
— На фіга мені твоє пиво?!
Вітька нічого не відповів, лише повів бровою: отже, її незворушність показова. Відставив свій келих.
— Галці не приходило це ідіотське повідомлення? — поцікавилася Марія.
— Не приходило, — похмуро відповів Вадим. — Я про всяк випадок перевірив її мобільний.
— Що будемо робити? — Марія перейшла до справи.
— Та це все фігня! — Вітя всівся зручніше, підхопив зернята, які принесли до пива. — Особисто я не збираюся звертати на це ані найменшої уваги.
Він провів поглядом двох дівчат, намагаючись поводитись природно. Та саме завдяки цьому Маша впевнилася, що він наляканий. Вітька завжди витріщався на гарненькі сідниці, тож вона прекрасно знала, як він це робить, коли розслаблений.
«Зрештою, хто би не нервував у цій ситуації?» — вона теж, отримавши вдень це моторошне сповіщення, заледве не зомліла. Спершу не знала, що робити, а потім наважилася зателефонувати хлопцям. Виявилося, вона не одна.
— І тим паче не планую човгати на кладовище в таку погоду й о такій порі, — продовжив Вітя.
— Суть не в тому, куди потрібно йти, і навіть не в тому, що написано в тому клятому повідомленні. А в тому, від кого воно? — втрутився Вадим.
Марія зневажливо вивчала Вадима: вона завжди вважала його боягузом.
— Ти не розумієш чи що? — гаркнув Вітя, якому щодалі, тим важче вдавалося стримувати хвилювання. — То все справа рук Германа!
— Але навіщо йому це? Що він надумав? Його ж відразу піймають, щойно він висуне носа зі сховку! Та його навіть за межами міста шукає вся поліція.
— От тому й наказав зустрітися опівночі на цвинтарі. Та ще погрожує, щоб нікому нічого не сповістили. Хоче нас налякати. Насправді ж сам боїться. А хіба нє? — запитав, зауваживши, що Вадим та Марія недовірливо дивляться на нього. — Ми ж можемо запросто викликати поліцію.
— Ти так і не зрозумів питання, чувак! Навіщо йому це потрібно? Що він має на меті?
— Гм... може, вбити?
— Що? Навіщо йому це потрібно? Нас за що вбивати? Якщо Юрку з помсти, а Богдана... Богдана навіть не знаю, за що...
— А може, йому вже й причини не потрібно? Може, мужик збожеволів і мочить усіх підряд?