— Що ти, бляха, верзеш? Може, Герман і вбивця, але точно не божевільний.
— А якщо це не Герман? — втрутилася в розмову Марія.
— А хто ж тоді? — вп’ялився поглядом у жінку Вадим.
— Справжній вбивця, скажімо, — повела плечем.
— Що? — не повірив власним вухам Вітя. — Герман і є цим вбивцею. Чи хочеш сказати, це не він усіх замочив?
— А якщо на хвильку припустити, що не він? — поставила несподіване запитання Марія.
* * *
На годиннику була дев’ята п’ятнадцять. Герман заздалегідь обрав столик, звідки добре проглядалася уся зала, натомість сам він не надто кидався в очі. Він не зводив погляду з Марії та двох приятелів.
Мобільний у Марії він відібрав, щойно вона зателефонувала до хлопців і призначила зустріч, у такий спосіб убезпечивши себе від непередбачуваних вчинків вдови кузена.
Неквапливо потягнувся за келихом світлого пива, аналізуючи черговий крок вбивці.
Герман зайшов у вайбер і вкотре перечитав повідомлення:
00:00. На молодіжному цвинтарі. Біля моєї могили.
Ти ж переживаєш за Аліну?
Твій вірний друг Юра.
«Цей мудак, бл*дь, продовжує гратися!» — роздратовано кинув мобільний на стіл. Не потрібно бути надто кмітливим, аби розуміти: на кладовищі його чекатиме не вбивця, а поліція.
Германове повідомлення відрізнялося від інших лише тим, що в усіх вимагали не звертатися до копів, а йому погрожували життям Аліни. Він цінував життя дівчини, проте не мав наміру підставляти себе. Зрештою, в те, що на кладовищі зустріне Аліну, він теж не вірив. Аби врятувати їх обох, а також щоб нарешті поставити крапку в цій історії, він вигадав власний план. Герман перевів погляд на колишніх друзів.
Хто ж із них?
Він перевіряв телефон Марії — їй надіслали повідомлення з того самого номера. Йому подумалося про те, чи могла Марія сама надіслати собі це сповіщення. Скажімо, з нікому невідомого номера чи з номера коханця, існування якого, до слова сказати, Марія так і не визнала. Мобільні Віті та Вадима він перевірити не мав змоги.
Після емоційної бесіди з вдовою кузена, Герман відрядив її у «Злата Плазу», аби вона розпитала працівників Урбан Пленет про Геннадія. Продавець-консультант підтвердив, що той був і показував фотографії, на одній з яких він впізнав чоловіка. Як виглядав чоловік зі світлини? Чорнявий, високий і з темними очима. Опис продавця не надто допоміг: і Вітька, і Вадим мають однаковий типаж. За словами працівника, рюкзак купляли місяць тому, в перший день його роботи. Клієнт добре запам’ятався, оскільки не знімав каптура й повсякчас озирався, ніби чогось боявся.
Двоє дебелих чоловіків зайшли в залу, уважно роздивилися й, обравши столик, сіли. Герман ледь хитнув головою на знак привітання. Ті відповіли самим лише поглядом. Герман із азартом спостерігав, що буде далі.
За столиком Віті та Вадима Марія виконувала наказ Германа. Дівчина кинула оком на прибулих і зблідла.
«Так, дівчинко, а ти думала, я жартуватиму? — на мить Германове обличчя скривилося в злій посмішці. — Або пан, або пропав», — тепер він не посміхався: Герман зблід, проте виглядав як ніколи рішучим.
Прибулі, не зробивши замовлення, підійшли до столика Германових друзів. Ще за кілька хвилин Вадим, Вітя на Марія розгублено підвелися, кинули на столик гроші за замовлення, а відтак лишили заклад у супроводі двох чоловіків.
Герман теж лишив гроші на столі й поквапився за ними.
Розділ 32
Герман простежив, як уся компанія сідає у машину, і відразу ж поїхав назирці. Хвилин за десять вони мали дістатися місця, де виявили тіло Юри, — безлюдної місцини, яка чудово пасувала для того, аби завершити справу.
Озвався мобільний. Герман стрепенувся, проте відразу ж заспокоївся, зрозумівши, що це телефон Марії. Обличчя додзвонювача на екрані здалося йому знайомим. Недовго думаючи, Герман прийняв дзвінок. Автівка, за якою їхав, проїхала світлофор, завернула праворуч. Герман повторив ті самі дії.
— Маріє! Чуєш мене? Чого мовчиш? — грубий чоловічий голос. — Де ти, бляха, поділася? — з протилежного кінця лінії почулися хрипи — зв’язок пропадав.
«Твій коханець?» — глузливо подумалося Герману.
Так і не отримавши відповіді, незнайомець завершив дзвінок, а Герман, не стримавши цікавість, заходився копирсатися в фотографіях Марії, аби розшукати світлину коханця. Герман заледве встигнув загальмувати, коли з другорядної дороги праворуч виїхала машина, перегородивши шлях. Він роздратовано відкинув телефон на сидіння поряд.
Герман очікував, що недоумок за кермом відразу ж від’їде назад, визнавши право Германа проїхати по головній першим, або ж, що більш імовірно, завершить маневр і поїде собі, ніби нічого не трапилося. А проте автівка не рушила з місця, немов на щось чекаючи. Герман вилаявся й хотів уже вийти, як раптом усвідомив, що з заднього сидіння на нього дивилася перелякана Аліна, з її рота стирчав кляп.