«Гм... Отже, сам хоче, щоб я його знайшов».
Герман зупинився поряд із ланосом, з машини роздивився стареньку хату. Биті вікна й загальний занедбаний стан дозволяли безпомилково визначити: приміщення давно покинуте. Він вийшов з машини — після душного салону його безжально обпекло морозом. Снігопад і шквальний вітер заважали як слід роздивитися. Герман згадав про Льошу, відразу повернувся по мобільний до машини.
— Бл*дь! Ну, як на замовлення! — вилаявся, коли усвідомив, чого це телефон ніяк не хоче слухатися: відсутній зв’язок.
«Він «глушить» сигнал? — запідозрив. — Чи то через негоду?»
— Та щоб тобі! — вигукнув, намагаючись упіймати хоч одну поділку. Нічого. Вхопився за стільниковий Марії: те саме.
Герман наказав собі тримати себе в руках. Йому уявилося, що вбивця цієї миті дивиться на нього з якогось розбитого вікна й зловтішається його безпомічності. Від цієї думки закипала кров. Роздратовано кинувши обидва телефони до кишені, попрямував до будинку.
Попри мороз, Герман відчував задуху: він важко дихав, піт струменів обличчям. Уперше за весь цей час він не накинув на голову каптура, аби приховати обличчя. Навіщо? Тут лише він, Аліна та вбивця.
Серце калатало, передчуваючи, що скоро його господар дізнається, хто за всім стоїть. Хоч Герман вже здогадувався, кого побачить. Коли входив у будинок, ще намагався згадати, звідки знає коханця Марії. Єдине, що Герман пам’ятав, — цей тип якось пов’язаний із родиною Грушевських.
Двір виявився напрочуд маленьким. Перед очима постали відчинені двері, поряд з якими лежав зірваний замок. Інстинктивно він розумів, що вхід лишили відчиненим саме для нього. Герман покопирсався в снігу й знайшов заіржавілу арматуру. Недовго думаючи, схопив її — правицю обпекло крижаним холодом.
Будинок зустрів непривітною прохолодою. Він виявився порожнім — жодних меблів чи будь-яких інших ознак того, що тут колись хтось мешкав, Герман не помітив. Натомість на підлозі лежав сніг, який залітав сюди крізь биті шиби вікон. Якимось шостим чуттям Герман здогадався: люди, які колись володіли будинком, давно покинули цей світ. Завивав вітер, що потрапляв сюди крізь численні щілини. На вулиці направду було більш затишно.
«Директор магазину Геннадія! Його права рука! — раптовий спогад змусив вклякнути на місці. Він згадав, звідки знає коханця Марії. — Ах, ти ж падло!» — вони познайомилися кілька років тому, коли Герман приїжджав на похорон сестри. Цей чоловік уже десять років працював на дядька, почавши простим вантажником і подолавши шлях аж до найвищої посади.
У будинку стояла така глуха тиша, що на якусь мить Герман злякався, що його знову обдурили. Що машину тут лишили, щоб збити з пантелику, а сам вбивця схопив Аліну й подався деінде.
«А раптом на нього тут чекало інше авто? І все, кінці в воду! В таку погоду сліди від другої автівки замело за лічені хвилини».
Герман уже мало не впав у відчай, коли раптом почув щось у глибині будівлі, тож попрямував на звук.
Він підійшов до ледь помітних дверей, які скидалися на вхід до підвалу. Якби не дивний скупий шум (тепер Герман зрозумів, що він схожий на човгання), який долинав із глибини, він би ніколи їх не помітив. Господарі розмістили двері під сходами, що вели на другий поверх, й пофарбували тим самим кольором, що й самі сходи. Так, немов навмисне сховали від людського ока.
Герман поклав руку на ручку дверей і якомога тихіше опустив.
Вітер не припиняв погрозливо свистіти, немов попереджаючи про небезпеку, яка чатує за цими дверима. Герман же не дихав, дослухаючись до нерозбірливих звуків, які, здавалося, затихали. Як на те, двері зрадливо заскрипіли, коли спробував увійти в приміщення.
Зайшовши, Герман намацав вимикач і натиснув: тьмяне світло залило довгі вузькі сходи, що вели донизу. Вони були захаращені різним непотребом — порожніми коробками, папером, дрібними дерев’яними палицями та розбитими цеглинами. З обох боків від сходів виявилася сіра, на диво крижана стіна — навіть крізь куртку він відчував холод, що йшов від неї.
«Так, ніби спускаєшся у великий склеп», — Герман обережно ступив на першу сходинку, з огидою обтер з обличчя павутиння, яке не помітив у напівтемряві.
Тут смерділо вогкістю. Розкидані пожовклі папери й інше сміття довелося розгрібати ногами, відкидаючи зі сходинок, що унеможливлювало тихе спускання. Зрештою Герман зійшов зі сходів; лишалося найскладніше: вийти з-за стіни, що поки захищала його, в невідоме.