Тримаючи напоготові знайдену арматуру, Герман дослухався: звук долинав здалеку. Різким рухом він кинувся вперед, готуючись у разі потреби захищатися і нападати.
Нікого.
Герман розгублено витріщався: порожньо й тихо. Лише ще більше мотлоху. Приміщення виявилося меншим, ніж він очікував. То великі розміри будинку підштовхнули його до помилки у розрахунках.
Коли він уже думав, чи не збожеволів, прийшовши сюди на таємничий звук, як той знову відновився. Шум долинав з-за старого дерев’яного столу, який стояв у самому кутку. Герман подумав про те, що схожий колись був у нього вдома — величезний письмовий. Герман підійшов, тримаючи напоготові залізяку.
— О Боже! — вирвалося в нього.
На підлозі, з кляпом у роті, майже непритомна, лежала на спині Аліна. Кінцівки її були зв’язані мотузками, руки вона притискала до живота й час від часу слабко кашляла.
— Ти як? Чуєш мене? — дістав з рота кляп і заходився розв’язувати.
Дівчина глухо застогнала, відтак закашлялася. Виявляється, звуки, що він чув, — то її слабкі спроби підвестися. Він відсахнувся, коли збагнув, що зв’язані руки затискали рану на животі.
— Бл*дь!
Поранення прикривав клаптик паперу, який від крові змінив колір з білого на пурпуровий. Розгорнув і прочитав надрукований текст:
Поранення неглибоке. Але твоя коханка зовсім скоро помре від надмірної втрати крові. Її смерть теж повісять на тебе. Я виграв.
Герман сердито зім’яв папірець. Він потрусив Аліну за плечі: аби не втратила свідомості! Герман злякався, коли усвідомив, наскільки холодне її тіло. Зненацька до підвалу ввірвалося крижане повітря; він відчув, як в обличчя йому сиплеться сніг. Герман підвів голову й помітив прочинене віконце. Це немов повернуло його до пам’яті — він збагнув, що забув про безпеку. Довга відсутність його затятого ворога насторожувала.
Погляд упав на темний куточок віддалік — туди не долітало слабеньке світло єдиної тут лампочки.
«Іграшки», — крізь темряву роздивився.
Машинки й конструктор, колись недбало тут покинуті, самотньо валялися на підлозі. На мить нечіткий спогад із раннього дитинства зринув у пам’яті, проте відразу ж зник. Герман насупився. Ця мимовільна згадка видалася йому важливою, проте як не намагався, повернути не зміг. Вкотре окинув поглядом незвично тихе приміщення, відтак кинувся розв’язувати дівчину: на радість Германа, вона отямилася.
— Де він є? Ти знаєш? — стиха допитувався. — Що?
Я не чую.
Аліна говорила так тихо, що довелося нахилитися до самих губів. Утім розібрати, що вона каже все одно не вдалося.
З відчиненого вікна продирався вітер, свистів і ніби навмисне заважав зрозуміти, що хоче повідомити Аліна. Покинувши надію бодай щось розібрати, Герман скинув куртку й вкрив її. Відтак зняв толстовку, лишившись у самій футболці, поклав на рану й притиснув руки Аліни до її живота, аби хоч якось зупинити кровотечу.
— Спробуй підвестися. Я допоможу, — обхопив за спину. — Давай! У тебе вийде!
Світло згасло, і вони опинилися в непроглядній темряві. Герман завмер, дослухаючись. Відтак повільно відпустив дівчину, пригнувся за старим столом і спробував розгледіти бодай щось. Марно. Він не бачив навіть власних рук, не те що десь далі.
«Що цей покидьок замислив?»
Очі більш-менш звикли до темряви, йому вдалося розрізнити обриси покинутого багато років тому мотлоху.
Нікого.
Обережно посунув до виходу, аби розвідати ситуацію й заодно ввімкнути світло. Попри холоднечу Герман знову спітнів, уявляючи, як з пітьми постає божевільне обличчя коханця Марії, аби довершити справу. Герман зціпив зуби: так просто він не здасться!
Герман дійшов до вимикача; не зустрівши жодної перешкоди, ввімкнув світло. Йому нараз спало на думку, що краще би перешкода таки була: довга відсутність нападу доводила його страх до межі.
«ЩО... ВІН... ЗАМИСЛИВ???»
Витер з чола крапельки поту й наготував залізяку, пробіг поглядом сірими, завішеними павутиною, стінами; попрямував до Аліни.
«Цей покидьок десь ховається. Він стовідсотково тут. Але ж заховатися в цьому місці можна лише за тим письмовим столом, де сидить Алінка. Більше нема де... Не може бути! — ні, не міг його супротивник сидіти за метр від нього, ховаючись із протилежного боку столу. — Чому не напав? Чи він... Скотина! Грається! А поки я розв’язував Аліну й допомагав підвестися, пішов та вимкнув світло. Падло!» — Герман стиснув кулаки, коли запідозрив, що міг сидіти поруч із вбивцею. — А може, він увесь час чатував перед дверима підвалу?»