Дізнавшись про те, що батькові Антона стало краще, він прийшов до лікарні, щоб завершити справу, так необачно кинуту ним напризволяще.
Рано-вранці старого перевели з реанімації в палату — звичайну палату без інших пацієнтів.
«Що це? Так треба, бо він з хворим серцем після вкрай важкого стану, чи просто Грушевські мають можливість оплатити йому комфорт? Як правило, хворих після реанімацій привозять відразу в спільну кімнату, де від трьох до п’яти людей. Це ж Україна. Байдуже, що хворому потрібен спокій і тиша. Людей ніби скидають усіх на купу, і нехай виживе найсильніший», — він скривився. Лікарні нагадували йому неприємну частину власного життя.
Одягнувши форму практиканта, він дочекався, поки Настя піде по каву, відтак прошмигнув до палати Геннадія. Тут виявилося затишно, тепло та охайно, навіть негода за вікном не псувала враження. Небо вкрилося сірими хмарами, по шибках розлючено бив вітер, заметіль посилювалася. Грушевський спокійно спав. Він виглядав блідим і змученим, останнім часом батько Антона страшенно схуд.
Часу було обмаль, і він відразу взявся за справу: підійшов ближче й розбудив, перед тим знявши медичну маску, щоб його відразу впізнали. Геннадій поволі розплющив очі, йому ще важко вдавалося орієнтуватися в тому, що відбувається.
Вбивця взяв із тумбочки окуляри й допоміг своїй жертві вдягнути їх. Спершу Грушевський не розумів, що відбувається. А, усвідомивши хто перед ним, злякався. Хворий мовчки спостерігав за тим, як візитер увів невідому речовину йому у вену. Вже за мить Геннадій Грушевський схопився за серце, із зусиллями хапаючи повітря. Мучився старий недовго: швидко затих; убивця перевірив пульс.
«Справу завершено. Поки лікарі надумають перевіряти (якщо надумають), речовина безслідно зникне з організму».
Відвідувач востаннє глянув на наступну жертву, обережно вийшов і зник у лікарняних коридорах...
* * *
Усе почалося давно. Ми приятелювали в дитинстві: Вадим, я, Герман, Іра, Антон, Галка... Всі. Життя здавалося таким цікавим і яскравим. Звісно, рости без батька було не вельми приємно, а проте він часом приїздив. Пам’ятаю те останнє літо, коли я був щасливим. Тоді ми часто їздили до нашого майбутнього будинку на шашлики. Родина Германа, моя мама, бабця, Вадим, Галка, Іра... Ми з матір’ю вписалися в ту компанію завдяки батькові, який, поїхавши на заробітки, давав нам можливість безбідно існувати.
Але одного дня мамі зателефонували й повідомили, що він загинув: нещасний випадок на будівництві. Ми довго не могли оговтатися. Звісно, нам виплатили непогану страховку, але хіба цим його заміниш? Невдовзі мати захворіла й померла, я лишився з бабцею. Фінансове становище наше серйозно похитнулося, оскільки вона не могла забезпечувати нас так, як це робив батько, — на її пенсію, яку, до того ж, місяцями затримували.
Що стало для мене найбільш неочікуваним у цій ситуації? Ставлення родини Германа. Точніше, його тітки, Маргарити Іванівни. Вона зненавиділа мене: тепер уже без грошей, із неблагополучної родини (баба мусила піти працювати, тож я часто лишався покинутим напризволяще, в школі погіршилися оцінки).
Знаю: не раз ця жінка намовляла Антона та Германа не спілкуватися зі мною. Варто віддати їм належне: жоден із них не покинув мене в тій складній ситуації. Із заздрістю дивився я на теплі стосунки в родинах своїх друзів. Найбільше ми потоваришували з Ірою, сестрою Германа.
Коли став підлітком — просив бабу продати наше незавершене будівництво. Тоді ми могли би покращити наш фінансовий стан. Але бабця не схотіла. Вона все ще мріяла, що колись утілить у життя задум своєї доньки. Що колись будинок добудується й усе буде добре. Принаймні настільки, наскільки це можливо. Їй, людині, яка виросла при стабільній економіці Радянського Союзу, важко було втямити, що в нинішній українській державі наївно на це сподіватися. Так вона й померла: розчарована в житті, своїх мріях, картаючи себе, що нічого не змогла дати мені, її єдиному онукові.
Іру я дуже кохав ще з дитинства. Це була єдина близька мені людина, навіть із бабцею я не мав таких теплих стосунків, як із нею. Вона — єдина людина, яка мене розуміла, з якою навіть тиша — то повноцінна розмова. Завдяки їй я й витримав усе, що колись зі мною сталося. Заради неї здобув вищу освіту й знайшов респектабельну роботу.
Я завжди ненавидітиму Германа за те, що відібрав її в мене. Саме він свого часу познайомив сестру з Богданом, ба більше: допомагав йому завоювати її серце. Герман відібрав у мене найдорожче, що тільки лишалося в житті. Відтоді Герман — мій найлютіший ворог.