На моїх очах Богдан намагався привернути увагу Іри й чхати хотів на те, що я був поряд. На таких, як я, — бідних та невпевнених у собі, — він ніколи не зважав. За рік залицянь Богданові вдалося досягнути мети — вони почали зустрічатися, ще за пів року — одружилися.
Хіба міг я дозволити Германові жити, як раніше? Я поставив собі за мету знищити його, байдуже як: вбити, запроторити за ґрати, зробити його банкрутом або й усе нараз. Із канцелярським бізнесом була перша (на жаль, невдала) спроба: я навмисне підставив його, проте завдяки зв’язкам Геннадія йому вдалося вийти сухим з води. Йому завжди щастило: улюбленець долі.
Після кількох років подружнього життя в Іри з Богданом нарешті почалися проблеми. Я знав від самого початку, що саме цим і скінчиться. Богдан був надто приземленою людиною для неї. Він занадто любив гроші, навіть дітей не бажав мати, мовляв, це дорого. Ірі ж завжди було досить того, що має.
Ось тоді я й з’явився. Ми всі разом були на святкуванні чийогось дня народження: Богдан, я, Іра, Антон, — уся наша, вже в лапках, дружня компанія. Іра занедужала й пішла раніше. Я вирішив скористатися цим, аби поспілкуватися. Виявилося, Іра вигадала погане самопочуття, щоб побути наодинці. Ми провели чудовий вечір, наші почуття ожили — ми почали зустрічатися.
Я немов знову на світ народився. А вона була такою ж ніжною й красивою, як і багато років тому. Лише коли зайшла мова про розлучення, вона вдруге знищила мене... Щось торочила про те, що справжнього кохання не існує, що між нами це ненадовго, а відтак нема сенсу розлучатися з Богданом.
Саме тоді я продав сімейний недобудований будинок — думав зробити їй пропозицію, а отримані гроші стали б непоганим стартом для сімейного життя.
Досить було для мене знущань. Знаю, що й досі її безтямно люблю. Іноді, коли відвідую могилу в Грушвиці, замислююся, чи правильно вчинив.
Гроші неочікувано пішли зовсім не на те, на що планувалося. Я отруїв її, а потім підкупив знайомого судмедексперта, аби той приховав справжню причину смерті.
Ми все так підлаштували, щоб її тіло привезли саме до нього.
Передсмертної записки Іра не писала. Я довго вивчав її почерк, скориставшись щоденником. Слідчий мав намір віддати записку на експертизу, аби перевірити автентичність, проте судмедексперт відмовив. Як — навіть не знаю. Оригінальність записки довірили підтвердити лише родичам. Отож я назавжди поставив товстезну крапку в своїх взаєминах із жінками.
Антон... Я не збирався його вбивати, але одного дня він припхався до мене й повідомив про дивний сон, у якому Іра буцімто розповіла, що ми були коханцями, і що я її вбив. Природно, я вдав обурення та висміяв його. Мені довго не давала спокою ця новина, я перестав спати, але зрештою мені вдалося заспокоїти себе й я майже забув про інцидент.
Два місяці по тому Антон знайшов щоденник Іри, який я так надійно заховав. Принаймні вважав, що надійно: у розбитому надгробку біля могили Іри. Це поховання ніхто роками не відвідував, тож я був певен, що річ ніколи не знайдуть. І знову Антон ніс ахінею, що буцімто сама вона розповіла вві сні, де шукати. Прочитавши щоденник, Антон відразу зрозумів, що й до чого.
Довелося використати ще одну значну частину грошей від продажу будинку. Десять тисяч доларів пішло на те, аби, скориставшись допомогою свого старого знайомого криміналіста, зам’яти справу, повернувши все так, ніби Антон напідпитку сів за кермо й загинув. Ніхто ніколи не дізнався, що автівку зіпсували навмисне.
Після цього моє бажання помститися Герману з кожним днем лише зростало. Весь той довгий час від скандалу з податковою я намагався придумати, як знищити його. Знищити жорстоко. Так само, як він це зробив зі мною.
Й одного дня таки придумав.
Якось я усвідомив, що ненавиджу це місто. Що все тут нагадує мені про те, що сталося в моєму житті, від самого дитинства. Але поїхати, не помстившись Германові, не міг. Пізніше мені спало на думку, що всі, певно, зраділи б, якби мене раптом не стало. Це розсердило мене. Але потім я збагнув, що маю просто геніальну ідею. Знову зв’язався зі своїм спільником, розповів, що хочу, і ми разом усе продумали.
Багато часу знадобилося на те, аби дочекатися тіла, до якого нікому не буде діла. Це виявився якийсь сорокарічний алкоголік, який жив сам, не мав родичів, окрім колишньої дружини. Жінка, яка до того ж живе нині в Запоріжжі, відмовилася займатися похованням, тож він цілком опинився в нашому розпорядженні. Ймовірність того, що про нього хтось колись згадає, дорівнювала нулю.
Коли ми нарешті мали мерця, я зв’язався з Германом. Знав: єдине, заради чого він приїде до міста, — це його сестра. Перед тим, як показати йому записник, навмисне вирвав купу листків, аби той не дізнався про коханця. Відразу розумів, що без цієї інформації Герман підозрюватиме Богдана.