Кілька днів було тихо, тривожно. Люди сиділи по хатах. Та знайшлись і такі, що ночами розтягали майно колгоспне, хапали, несли в погреби та схованки все, що потрапляло до рук, — колеса з розбитих авто, ящики з толом, зброю.
Думали замкнутися в своєму малесенькому коконі, перебути, вижити.
На четвертий день до села вкотився підрозділ польової жандармерії. На околиці Сміянів залунали постріли. Пройшла чутка, що вбили на полі кількох жінок, хлопчину-пастуха. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці піднявся офіцер у чорному, зі свастикою на рукаві, той самий, що вже приїжджав до сільради по дітей, підтягнутий, хвацький, самовпевнений. Вдарив стеком по лакованому чоботі, гострим поглядом окинув юрму.
— Добрий день! — стримано сказав він.
Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку.
— Ая-яй! Як недобре! Як злочинно зустрічає ваше село армію своїх визволителів. Вбито вашого односельчанина, чоловіка, що взяв на себе важке завдання охороняти ваш спокій і життя в цю тривожну пору. Знаю, що це вчинили не сільські жителі, а деградовані виродки з босяцького кубла — дитбудинку. Але відповідальність з вас не знімається. Надалі за кожного вбитого все село буде поручником, будемо вішати кожного десятого.
Офіцер, уздрівши, що натовп закам’янів, всотуючи його погрози, силувано посміхнувся, знову грайливо ляснув стеком по халяві.
— Не бійтеся нас! Ви тепер — вільний народ. Влаштовуйте своє життя відповідно до нового порядку. Ось я бачу — церква божа без хреста. Негайно поставити хреста! Недобре жити по-дикунському. Без бога… як це у вас кажуть?.. ні до порога!..
Передні, слухаючи, криво всміхалися. А офіцер теревенив далі:
— З большевизмом покінчено назавжди. Тепер ви довіку під рукою Великої Німеччини. Врахуйте цей історичний факт. Все інше скаже перекладач, мій помічник.
Перекладач, молодий хлопець, теж у німецькій формі, з жовто-блакитною стрічкою на лацкані, вийшов наперед, торкнувся пальцем невеличких вусиків, різко заявив:
— Про Совєти забудьте. Капут Совєтам. Настроюйте мислі на новий лад. Чим скоріше, тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів виконувати вчасно і точно. Ясно я кажу?
— Ясно, — прогули в натовпі.
— Ото ж бо! — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одержить! Без тяганини. Ясно?
— Ясно!
— Чудово. Ми з вами добре порозумілися, — цинічно вів далі перекладач, — Коли потрібна буде нам якась скотина чи зерно — віддавайте, не задумуючись, з радістю. Гадаю, для своїх визволителів ви не пожалієте добра. У найближчі дні буде у вас нова власть, призначимо нового коменданта поліції, старосту. Як тільки дізнаємося, що хтось дасть притулок втікачам-убивцям, бродячим бандитам, невідомим людям, нещадно скараємо на смерть. А тепер — розходьтеся!
Люди мовчки розходилися з того траґічного спектаклю, ховаючи одне від одного очі.
Того ж вечора до землянки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона. Побачивши гостей, відсунув книгу вбік.
Пізнав односельчан. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий одступав разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився у селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялися пов’язки з німецьким написом «поліцай».
Дід Василь зітхнув, запитав:
— Яким вітром?
— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.
— Хто требує? І що це за «комендатура»?
— Треба бути в курсі, — відповів поліцай. — А требують наш новий комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер.
— Що ж, пішли, — підвівся дід Василь.
Одягнув свого сіряка, насунув на лоба смушеву шапку. Повагом пішов вулицею до центру села. Хлопці з карабінами — по боках. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта!
В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко, відомий сільський злодій, що одсидів у в’язниці десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, синє галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате повісплене обличчя самовдоволено посміхалося, він бадьоро подав руку діду Василеві, сказав:
— Не бійтеся. Ми вас для діла.
— А я й не боюся, — спокійно відповів дід. — Яка справа?
— Сюди, — показав «комендант» на двері.
З-за столу підвівся офіцер, вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав. Німець допитливо розглядав старого Сміяна, той не одводив очей.