Рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол ліг поруч. Жужмом згребла м’який шовк докупи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлася. Що воно таке? Може, дроворуби — тук-тук-тук! А, то, напевне, дятел! Ну, звичайно, дятел… Незабаром світанок, він шукає собі поживу. Як любили вони з Миколою цього птаха! Бути таким, як дятел, любив повторювати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності.
Згадавши про Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце забилося рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви. Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, воно може впасти, вмерти. Ну й хай! Вона знову стане часткою того джерела, з якого вийшла. А джерело — невмируще.
Вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашута. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила тайник.
Почало сіріти. Оленка поглянула на годинника. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого не помітно.
Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилася. Ще треба привести себе в порядок. Комбінезон скинути. Закопати чи ні? А може, ще пригодиться? У чемоданчик. Туди, де рація.
Хутко перевдяглася. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, все гаразд. Документи напохваті. Що тут у неї? Ага, це справжні. Диплом учителя. А це — «липа». Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Усе в порядку.
Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона всміхнулась. Якось неприродно, штучно. Ні, так не можна. Слід заспокоїтись. Оволодіти собою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рейху. Тьху! Не хочеться, навіть граючись, думати про це, а треба.
Вона зітхнула, рушила далі. Де ж вона? Які села навколо? Як зорієнтуватись? Запитаєш… а потім потрапиш, куди не слід. Одразу підозріння.
Поміж посадкою колія в піску. Куші пожовклого зів’ялого полину. Оленка з ніжністю схилилася, одломила гілочку, розім’яла на долоні, вдихнула гіркуватий запах. Продзвеніла пісня з дідової леґенди про істину: «Ой полин, ой полин, степу сивого плин». Вона шепнула: «Вітаю тебе, любий мій, рідний. Ти — як привіт матері землі, мов ласка коханого краю».
— Милуєшся? — пролунав різкий голос.
Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла штовхнути її навтікача. А розум наказав: тихо, будь спокійною. Ти — сильна! Ти мужня! Ти невразлива!
Вона розігнулася. Обернулась на голос, усміхнулася.
З-за сосон бадьорим чвалом виїжджала конячина, запряжена в біду. В ній сидів кремезний молодий чолов’яга, в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло в думці: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він посміхнувся, блиснув разком білих зубів.
— Ого, яка лісова красуня! Підвезти до Глевахи?
«Глеваха», — подумки зраділа Оленка. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре вивчила околиці. Тепер усе гаразд. Вдячно кивнула. Довірливо подала чемоданчика.
— Вельми буду вдячна добродієві офіцеру…
Він розплився в задоволенні. Посунувся. Чемоданчика поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.
— З Іванівки чи що? Ньо-о!
Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.
— З Іванівки, — впевнено ствердила Оксанка. Тепер вона повністю зорієнтувалась.
— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?
— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула документа, подала.
Поліцай глянув на печать, штамп. Схвально кивнув.
— Добре влаштувалась. А в Іванівні хто, батько, мати?
— Тітка…
— А хто ж така? Я там усіх знаю.
Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулася.
— Навряд, чи ви знаєте її. Вона недавно туди переїхала.
— Чого там. Усіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемоданчик, зненацька запитав:
— А ти нічого не чула про парашутистів?
— Яких… парашутистів? — помертвілими вустами ворухнула вона.
— Совєцьких! Яких же ще? — єхидно пояснив поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?
— Н-ні, — ледве витиснула вона.
«Біда, біда, — стукало серце. — Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так одразу лізти в пастку. Відкриють чемодан, одразу ж побачать рацію, комбінезон. Заплутають запитаннями. Що ж робити? Що робити?»