— Мамо! — різко озвалася Марія, нахмурившись.
Мати замовкла, заплакала.
Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.
— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що була піонервожатою, училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків.
— Отямся, Сидоре! — докірливо кинула мати, — Що ти мелеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? У якій школі?
— Ну-ну! — прикрикнув поліцай, — Потихше! Не той час… — Він встав, ступив крок до Марії. — Гм… Взагалі, можна було б і не поїхати… якщо маєш розум… Я все-таки помічник коменданта, не хто-небудь.
Простягнув руку, торкнувся дівочих грудей. Дихнув сивушним перегаром, облизнувся. Марія, пересмикнувшись від огиди, відштовхнула його руку. Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.
— Норовиста! Ну, та нічого. Подумай ще трошечки. Одну ніч.
Розчахнулися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряла по струнах обуреного серця Марії. Уже з сіней почувся п’яний голос:
— Не захочеш годувати німецьких блошиць, приходь мити підлогу в комендатурі. Ха-ха-ха!..
…Блимає каганець. Вікна завішені. Тиша.
Між розсунутими дошками блідо-зеленкувате обличчя солдата. Горе й радість Марійчині, мука й надія, любов і сум.
Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці. Ніжність загорається в чорних очах. Я не покину тебе, невідомий друже. Не залишу. Я мушу бути тут, з тобою. Я виведу тебе з тяжкого полону смерті. Вір мені.
Воскове обличчя бійця непорушне.
А за стінами хати, над світом, над серцем — завірюха, зима.
СЛИЗЬКА СТЕЖКА
Ранком угомонилася заметіль. Сніг улігся пухнастою пеленою на полях, нагорнувся кучугурами на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло в чисте небо, засміялися земля, дерева, ніби й нема війни, нещасть. Як і колись, як у чудові довоєнні дні.
Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно проникла в серце. Хай люди думають, що хочуть, хай дивляться, як хто знає, а вона бачить те, що має бути попереду.
Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці. Голубі тіні на снігу ткали спокій. Дим стовпом вився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавля в криницю.
Ззаду почувся скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос?
— Сьогодні одправка, дівонько. Збирайся…
Марія проковтнула жорсткий клубок у горлі, повернулася до поліцая. Силувано усміхнулася, не дивлячись в очі, проказала:
— Хіба тут для мене уже й місця не знайдеться?
Рот у поліцая роз’їхався аж до вух, вузькі очі жадібно заблищали:
— Так ти передумала?
— Атож. Працюватиму в комендатурі.
— Марійко, Марусенько!.. — Сидір простягнув до неї руку, приступив ближче.
— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!
Підняла відра на коромислі, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхався.
— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті.
Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Вона все стерпить, усе переживе. Чуєш, мій мовчазний друже? Я все перенесу ради тебе.
Миє дівчина підлогу в комендатурі. Над нею, оскалюючись у дикому іржанні, нависають пики поліцаїв.
— Знацця, і студенти вміють сміття прибирати?
— Вилизуй, дівонько, вилизуй! По-интилігентному!
— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!
— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидесенько навчилася!
Ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зав’язу вийшов ваш плід? Чом не вихлюпнула вас мати на кропиву, на блекоту, на чортополох?
Вогонь обурення палить Марію, але вона терпить, навіть посміхається, жартує:
— Не святі горшки ліплять!
— Атож! Звикнеш! — регочуть поліцаї.
Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.
— Ти не ображайся на них, Марусенько. Свинота!
— А ти не такий? — одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитися в маслянисті очі, на самовдоволену пику.
— Ні, ні, — бурмотів Сидір, — Я не такий. Ти тримайся мене, зі мною не пропадеш. Час такни, знаєш. Я честь честю, за жінку візьму тебе.
— Не поспішай, подивимось, — опустивши голову, відповіла Марія.
Сидір сяяв, моргав рудими бровами.
— Добре, добре! Я зачекаю!
Тільки дома дала дівчина волю почуттям, заридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, пестила доньці голову сухими долонями. Мовчала, зітхала, не казала й слова. Що можна було сказати, чим втішити?