— Е ні, голубонько! — захрипів поліцай. — Номер не пройде. Ти у мене не викрутишся! Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер — дзуськи!
Він стиснув жилавою рукою її перса. Вона закричала, вдарила його по щоці. Сидір гидко вилаявся, рвонув дівчину до себе, підім’яв. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Дихав смородом, сопів страшно, гидко.
Марія застогнала, зіщулилася, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.
— С-сука! — харчав поліцай. — Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам?.. Не дам… сам… спользую.
З печі скочила мати, заголосила. Забігала, смикнула поліцая за піджак.
— Сидоре! Побійся бога! Сидоре, проклятий, що ти твориш?!
Він хвицьнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, застогнала.
Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Нізащо! Щоб криваві руки рвали її тіло, щоб зміяча кров змішалася з її, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сім’ям?
— Миколо! — простогнала вона.
Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком упав на долівку.
Марія скочила на ноги, прикриваючи оголені груди, кинулася до вікон, затулила. Тремтячими руками запалила світло. Микола туманів серед хати, мов привид, тримаючи в руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.
— Мертва, — прошепотів він.
Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних фіранках.
— Треба втікати, — вирішив Микола, — До лісу…
Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпорядилась, як їм бути.
Матір огорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, па сухеньке обличчя покійної.
Засипавши яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, посуд, харчі, кілька паляниць. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, прикрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.
Кинулися з Миколою бігцем від хати. Просто до лісу. Під першими соснами зупинилися, оглянулись.
Над селом розгоралася вогняна кривавиця. Завалували собаки. Кричали люди. Почулися постріли.
Обличчя Марії в променях місяця було бліде. Горів батьківський притулок, а з ним згорало і все те нікчемне, ганебне, страшне, що ввійшло в хату з ворогами і зрадниками.
(З щоденника Громограя)
«Ми добралися до «Таємничого Острова» без жодних пригод. Дівчат переправили через болото па плоскодонці, хлопці перебралися поміж трясовиною. Човна старанно замаскували в заростях цар-зілля.
Довелося спершу зайнятися найголовнішим: відновити душевну рівновагу в серцях вихованців. Втрата братів-близнят страшно вразила дівчат і хлопців.
Перші дні всі були приголомшені, понурі, не хотіли навіть їсти. Спали покотом у головній землянці. Погода відповідала настроєві: задощило, над болотом повисли сірі, брудні хмари, схожі на мокре клоччя. Дихати важко, здається, що на голову впала свинцева шапка. Я не чіпав дітей: хай отямляться. Вечорами розпалював огонь у грубці, грів чай. Мені допомагали дівчата, мовчки, ніби неохоче.
Якось застав Толика над аркушем паперу. Гризе олівця. Нахмурюється.
Дівчата шепчуться. Юля підходить до мене, зітхає.
— Іване Йвановичу, а що ж далі?
Я мовчу, підкидаю дрова у вогонь, дивлюся на танцююче полум’я.
— Ну, ми врятувалися. А навіщо?
— Не розумію.
Я, звичайно, добре розумів, до чого вона хилить, але хотів, щоб вони самі дійшли правильної думки.
— Ну, будемо сидіти, їсти сухарі… І нічого не знати, що діється в світі. Може, німці уже в Москві?
— Як ти можеш таке думати?
— Пробачте, учителю, але ж і ви нічого не знаєте.
— Уяви собі, — суворо відповідаю їй (інші теж прислухаються), — що всюди, на всій планеті, панує фашизм.
— Не можу навіть уявити такого! — злякано мовила Юля.
— Це й неможливо! — обізвався Толик, і тонкі ніздрі в нього обурено роздимаються. — Весь світ, кожен від малого до старого, повстає проти фашизму.
— От ви самі й відповідаєте на запитання, що постає перед нами… перед всім нашим народом, — кажу їм, стримуючи внутрішню радість. — Справді, перемога фашизму неможлива. Перемога фашизму — це була б поразка самої природи, яка мільйонами років ішла до людини… точніше — до людяності.