Мовчать, оцінюють, думають.
— От якби взнати, що там діється? — мріє Іванка. — Одразу б стало легше. Чекати визволення можна й роками.
— Не чекати, — заперечив Гриць, — а добиватися його. Хіба ми раби? Це вони — окупанти. А ми — на своїй землі. У нас є трохи зброї, ще можемо добути. Люди ж довкола свої! Учителю, нам треба діяти.
— Не поспішай, — лагідно кажу йому, адресуючи всім. — Це — лише початок тяжкого шляху. Нам ще треба навчатися й мужніти.
— Навчатися? Отут? — дивується Галя.
— Навчання різне буває. Ми не одні стали до боротьби. Десь, певен, діють старші, допоможуть нам. А поки що треба вчитись і зброєю володіти, вчитись, як ворога перехитрити; це теж велика наука.
— Навчатися можна скрізь, — палко підтримав Женя. — Згадай Кампанелу. Він тридцять років сидів у в’язниці, і писав свою «Державу Сонця». А Тарас у неволі писав вірші, картини.
— А Морозов, відомий революціонер, — додав я, — двадцять п’ять літ просидів у Петропавловській темниці. І не впав духом, не звироднів.
— Я знаю, що треба зробити спочатку, — каже Женя. — Треба пробратися до «панських дач», дізнатися, що там у селі, що говорять про нас… Можна, я сходжу?
— І я, — встає поруч з ним Гриць.
Дивляться на мене, очі горять. Я обнімаю їх за плечі, запрошую присісти.
— Добре, хлоп’ята… Ви підете, коли все серйозно обдумаємо, приготуємось. Визначимо, як і куди зайти. І перше завдання — розшукати детекторного приймача. При цьому найперше — обережність! Ризик треба звести до мінімуму.
Хлопці пішли звечора, одягнувши брезентові плащ-палатки, кирзові продьогтені чоботи. Гриць узяв нагана, що його роздобув десь покійний Сергійко, Жені я вручив комендантського автомата.
— Ніяких подвигів, — суворо наказав я. — Лише розвідка. Одстрілюватися в крайньому випадку. Якщо буде погоня, втікайте в протилежному напрямку, щоб заплутати сліди, сховатися десь у гущавині. І вертайтеся сюди, лише впевнившись у повній безпеці.
Довго тягнеться осіння ніч. Нескінченно довго. Ми палимо в грубі маленький вогник, не можемо заснути. Відчуваю, що діти непокояться за товаришів, котрі пішли в розвідку, думаю, як би їх трохи розважити, заспокоїти. Катя, ніби відчувши мій настрій, задумливо заплітає золоту косу й говорить:
— А колись же люди весь час жили ось так. — Бере суху галузку, ворушить жар, багряні полиски грають на її прегарному личку, на обличчях інших дітей. — Подумати лише! Мільйони років походи, небезпеки, печери, смерть від хижаків, від потопів, обвалів, землетрусів, громовиць, від хвороб. Цілі гори смертей, щоб жили ми, щоб жили вільніше, ясніше, щасливіше. І нам соромно киснути!
— Правильно мислиш, — похвалив я. — Добре, що згадала далеких пращурів. Подумати про попередніх, значить полегшити й шлях собі.
— Цікаво, як житимуть люди, коли на Землі не стане підлості й жорстокості, підступності ворогів? — майже пошепки обзивається Іванка. — Коли переможемо фашизм? Коли не стане ворожих армій.
— Буде так, як захочуть чесні, правдиві люди, — палко відповідає Толик.
— Чого захотів! — зітхав Вітько, зчепивши докупи свої вузлуваті пальці і обнявши ними коліна. — Хіба всі люди думають однаково? Вороги ж теж про щось мріють. Ось тепер вони мріють знищити нас.
— Дурню! — сердито бликнув на нього Толик. — Ти прислухайся до самого слова «мрія». Щось ніжне, прекрасне, майже невидиме, те, що мріє на обрії, до чого тягнеться серце. Такого почуття фашисти, убивці, загарбники не можуть мати. Ясно тобі? Бо мрія хоче не для себе, а для когось… Для друга… Так, як Ленін, як революціонери, котрі мріяли про вічний мир у світі. Про те, щоб всі народи були братами, як у нашій країні. Іване Йвановичу, чи я щось не так сказав?
Я всміхаюся радісно. Діти дивляться на мене, і їм, бачу, не потрібна моя відповідь. Гарно сказав Толик.
— Довго нема хлопців, — сумно озвалася Марта. — Тривожно…
— Не треба, — попросила її Катя. — А то й так серце болить.
— Прийдуть, — запевнив я. — Вони хлопці обережні. Іваночко, заспівай, хай на душі повеселіє.
— А що заспівати? — пробудилась Іванка від задуми.
— Веселої…
— Не вийде веселої.
Дивлюся, Толик хутенько дістає блокнота, олівця, готується записувати. Він хоч і сам пише вірші, але безтямно любить Іванчині імпровізації. Навіть вважає, що її співаночки найбільш правдива поезія, а його вірші так, проба пера.
Іванка простягає тонкі, чутливі пальці до вогню, ворушить ними, ніби набирається від полум’я натхнення й снаги, веде якусь протяжну мелодію без слів, настроює камертон душі. І ось уже полилися, попливли слова, прорвалася сіра запона хмар тяжкого настрою.