Іванка співає тихесенько, ледь чутно, але голос її проникає до найглибших тайників душі, і ми заворожено слухаємо, дивлячись на оранжеві язички полум’я. І не можна розібрати, де мерехтіння вогню, де пісня, де наша мрія чи скорбота. Час зупинився, замовк, ми вирвалися з його полону. Ми — воскресаємо, до дії.
Діти вгомонились, сплять. А я розмотую нескінченну павутину тривожних думок, чекаючи моїх малих розвідників.
Хлопці повернулися на світанку. Втомлені, забрьохані, але щасливі. Принесли з собою головну здобич: мідну антену, старенький детекторний приймач, жмути дротів. Гриць подав мені згорнутий вчетверо цупкий аркуш жовтого паперу.
— Це що таке? — запитав я.
— Погляньте, — роззуваючись, втомлено всміхнувся хлопець. — Спати — вмираю.
Дівчата метушилися біля хлопців, допомагали роздягтися, несли теплу нагріту воду, щоб помили ноги. Я розгорнув папір. Ого! Німці діють динамічно. Оголошення про «злочин колишнього директора дитбудинку Івана Івановича Громограя, який убив коменданта поліції в селі Сміяни і зманив з собою десять своїх вихованців. Тепер вони десь переховуються. Злочинець озброєний. Тому, хто добуде Громограя живим чи мертвим, буде виплачено 10.000 карбованців та наділено один гектар землі». Фотографія. Досить невдала, ще тридцятих років. Де вони її добули?
Дівчата передають з рук у руки оголошення, злякано поглядають на мене.
— Що ж тепер буде?
— А що буде? — сміюся я. — Хіба щось змінилося?
— Пошлють карателів, — обережно висловлює припущення Марта. — Шукатимуть.
— Заради одного вбитого поліцая? Навряд. Та вони й не знають, де ми. Осінь, зима. В таку погоду вони не полізуть до болота. А ми тим часом… Коротше, заспокойтеся, діти. Все лише починається — боротьба, навчання, вибір шляху. Женю, відпочинеш, одразу берися до радіоприймача.
Женя крізь сон киває мені, блаженно всміхається; як солодко поринути в забуття після тяжкої дороги під дощем, під запоною сірої імли. Гриць теж у полоні дрімоти, але ми хочемо знати, що ж з ними було, і хлопець із заплющеними очима шепоче:
— Школа обдерта, обшарпана, покинута. Шибки повиймані. Хтось побив біолоґічні експонати. Фізкабінет цілий. Ми взяли дещо. У вашій кімнаті живе баба Векла. Та сама, що ми її взяли до себе. Вона розповіла, що приїжджало багато німців — на машинах, з собаками. Ходили між горбами, шукали, стріляли. Убили трьох жінок, двох пастухів. Розпитували людей про нас, про вас, учителю. Взяли до Німеччини сімнадцять молодих дівчат. Вже є в селі староста. Василь Сміян.
— Що? — вражено перепитав я, — Сміян? Наш Сміян?
— Еге ж… Наш колишній викладач. Кажуть, німці змусили його. Але він, люди говорять, добрий. Попереджує людей, коли що. А комендантом Пилип Рябченко. Ще чотири поліцаї є, баба казала.
— Ви її попередили, щоб мовчала?
— Атож, — киває Гриць, — Обіцяла. Каже, хіба я дурна, щоб язиком плескати на свою ж голову? Мовчатиму, як пеньок.
— А як люди? Настрій?
— Каже баба, що поганий настрій. Німці веселі, хвастають, що вже до Москви доперли, на днях впаде, мовляв, Москва. Гітлер збирається на білому коні до Кремля в’їхати.
— Чорта лисого він, а не Москву побачить, — скипіла Іванка.
Ніхто не озвався. Діти мовчали, понуро дивилися на Гриця. Він склепив повіки, прошепотів:
— Плаче баба. Каже, наче в пеклі опинилися. Ні дихнуть, ні зітхнуть.
Він замовк, засопів уві сні. Я рішуче наказав дітям:
— Усім спати. Незабаром будемо знати правду. Нам потрібні не чутки, а правда.
Зривається сніг, тане. Ночами морозець, на сходах іней. Ми працюємо, трохи оговталися, повеселіли. Робота є всім: дівчата перебирають продукти, сортують, визначають пайку, треба, щоб у нас був запас мінімум на рік. Хлопці збирають у заростях сухостій, ріжуть на дрова. Женько день і ніч вовтузиться з детекторним приймачем, лагодить. Разом з Грицем вони вилізли на вікову вербу, що над головним бліндажем, причепили антену. Дріт старанно замаскували густим гіллям.