Мелодія десята
ВОГНЕННА ПУТЬ
У КІЛЬЦІ
Весна. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою. В небі пливе місяць. Його промінь пронизує віття, срібні краплі світла падають крізь стовбури беріз на землю, відлунюють дзвіночками в повітрі, мережать чаклунську мелодію.
Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано прислухається до пробудження природи. Миколо, друже мій, був би поряд — слухали б разом нечутну пісню весняної землі. Ти відкрив мені слух серця. Але нащо він мені, самотній?
Та що я кажу! Хіба ти не зі мною? Хіба я не чую твій голос щоночі, щодня? Мій подих — твій, мій зір — твоє бачення світу, моя рука, що стріляє у ворога, — і твоя рука.
Як наспівав нам тоді Езоп, старезний в’яз? «Бережіть любов… Любов вічна… Бережіть любов…» Я пам’ятаю, Миколо, твій заповіт любові.
Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася. До неї несміливо підходив Юрко, малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:
— Тьотю Олено, ти плачеш?
— Ні, ні, Юрку, — всміхнулася Оленка, — щось защеміло в оці…
— Ти плачеш, — повторив Юрко. — Дивно… Така сильна і плачеш.
Оленка поклала долоню на голову хлопця, погладила.
— Гаразд, не буду. Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?
Юрко з гордістю показав Оленці великий букет еону. Прошепотів:
— Тільки що був у «Агронома». Тобі завдання. На той бік, до причалів. Перевезу я. Доки ти працюватимеш, я підскочу до могили.
— До Горенка? — схвилювалася Оленка.
— Умгу.
Оленка взяла квіти, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мою щирість, моє вітання.
— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — Відтоді, як слухав його музику там, у клубі. А потім він пішов і загинув… — Голос хлопця затремтів, він ледве чутно прошепотів — Хочу, щоб квіти завжди були на його могилі. Влітку, восени, взимку. Ось закінчиться війна. Ми побудуємо оранжерею, виростимо найкращі троянди. Для нього. Щоб люди знали: він не загинув, пісня не вмирає, вона живе поміж нас.
Оленка притягнула хлопця до себе, обняла, поцілувала в чоло. Одвернулася, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.
Від землянок почулося:
— Сокіл, до командира!
— Мене кличуть! Ходімо, Юрку!
Сива пелена туманів укриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве чутно докочується рокіт моторів. Певно, десь пливуть німецькі катери.
Юрко, одягнений в драну куфайку, сидить у кормі рибальського човна-душогубки, старий величезний картуз насунув на лоба. Він впевнено орудує веслом, нечутно загрібає воду. Дзюрчить дніпровська течія, несе утлий човник до правого берега.
В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Лише обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.
Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:
— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро…
Оленка виглядає з-за борту. Човен увійшов під плакучі верби, заховався. Юрко схопився за стовбур дерева, опустив весло.
— Чекатиму тут. Спочатку збігаю нагору, до могили. Дивися ж, будь обережною.
Оленка засміялася.
Вона переклала рацію в корзинку, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.
— Нічого, — зітхнув Юрко, — скінчиться війна, одягнешся, тьотю Олено, в найкращу сукню.
Дивно глянула Оленка на хлопчика, зітхнула, промовчала. Кивнула йому, ступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.
Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Мабуть, патрулі.
Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній. Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, у невеликій затоці, стояли німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Розійдеться туман, і можна починати роботу.
Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На Лівобережжі туман уже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Сміяни. Там дід Василь.
Вона уявила його ясні, спокійні очі, почула тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг! Який тягар незмірний узяв на себе, ставши старостою села. Хто зрозуміє, хто правильно оцінить таку жертву? І несе він осуд багатьох односельчан, близьких і далеких, їхню зневагу й ненависть перепалює в собі. Лише незламним душам під силу такий тягар.