Велику поміч надає дід Василь партизанам. Останнім часом майже нікого не могли німці вивезти із Сміянів: юнаки й дівчата знали заздалегідь про облави, про день відправки. У ті дні втікала молодь у ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.
А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції. Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але марно.
На Дніпрі завищала сирена. Оленка насторожилась.
Клаптями розповзалися на плесі тумани. У промоїнах забовваніли катери й баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї, обплутані дротом. То військові склади. Довкола походжали солдати охорони.
Вона приготувала рацію, наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все довкола. Забула про те, що недалеко звідси вороги, що її можуть запеленґувати. Вона передавала, передавала, виводила на себе літаки.
Якимсь глибинним зором бачила те, що діється нині на Великій землі.
Біжать до червонозорих літаків пілоти.
Могутні птахи злітають у небо, мчать на захід. Летить ескадрилья. Гряде розплата.
Сонце піднімалося все вище й вище. Дихнув вітерець. Біля складів забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленґували?
Раптом почула зі сходу наростаюче низьке гудіння. Радісно тьохнуло серце: наші!
У видноколі спалахнули срібні цятки повітряних крейсерів. Лунко загавкали зенітки, навперейми літакам здійнявся шквал вогню.
Дарма! Грізні машини лягають у піке. Сиплються на пристань, на склади, на пароплави чорні цятки бомб. Страшно здригається земля. Море вогню над пристанню. Гнівно розкочується луна понад долиною, ніби відгуки весняної грози. Оленка похапцем збирає рацію, ховаючись серед диму й гуркоту, біжить до яруги, зникає в ній.
Юрко вже чекає під вербою. Він широко всміхається, радіє. Вихопив кошика з Оленчиних рук, допомагає їй лягти на дно човна, вкриває сіткою.
— Ну й молодчина ви, тьотю Олено! Ну й молодчина! Хай начуваються фашисти! Хай знають!
— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Ми — лише дали знак, головне ж зробили орли. Слава богу, жодного не збили. Ти бачив?
— Атож! — радіє Юрко, виводячи човна з-під верби. — Добрячі машини тепер у наших.
— А там… на могилі… ти був?
— Був, тьотю Олено. Там уже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали, колоски жита.
Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо! Живи, мій друже, в квітах, у серці людей, у їхній пам’яті, в грядущих піснях.
Човен летить по плесу дніпровському. Незабаром лівий берег. А там лози, покручені протоки, вже недалеко свої ліси. Аби лиш плесо перескочити.
І раптом з диму з’явився військовий катер, помітив човника. Пролунали постріли важкого кулемета. Задзьобали по воді кулі. Берег поряд. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають, можна буде заховатися. Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли. Оленка тривожно підвелася в човні.
— Юрку, нас можуть перехопити, — сказала. — Катер швидко обійде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Сміяни. А ти, з рацією, до лісу. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше.
— Тьотю Олено, а як же?..
— Тихо. Будь мужнім. Передай «Агроному»: наказ штабу виконано. Човна притопи. Поспішай, Юрчику!
Оленка поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомата через плече, прикрила куфайкою. Пістолета поклала до кишені. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові й зникла в кущах.
(З щоденника Громограя)
«Роздумів багато, але писати ніколи. Зійшов сніг, ми частіше робимо вилазки в Сміяни та інші села. До старого Сміяна я остерігаюся часто навідуватись, він на вістрі меча. Треба на решеті танцювати й на дірочку не попасти. Фон Шварц плете мережу з поліцаїв та зрадників, кожен крок може бути катастрофічним.
Слухаємо радіо. Сильний наступ німців. Страшні бої. Переможні реляції фашистів. Але ми знаємо, що наша армія зміцніла, набирає сили. Рано чи пізно ворога буде знищено!
Розповсюджуємо короткі повідомлення Радянського інформбюро. Але хлопці вже невдоволені такою роботою Кажуть, школярські забавки. Ми вже, мовляв, не діти. Пора зайнятися серйозним ділом.
Бачу, що не діти. В очах сталевість і скорбота. Проте пам’ятаю засторогу Сміяна: психіка в них ще стихійна, неврівноважена, треба стримати вихованців від непродуманих дій.