Досі ніхто з них не знав, що сталося з ним до того, як він опинився у цьому лісі. На крутому дніпровському березі його могила, і квіти на ній. Та ворог сьогодні страхається й могили, бо люди, не знаючи навіть про його дивне воскресіння, своєю казковою мрією «оживили» його й зробили своїм месником.
Чи не розповісти товаришам про той дивний сон чи марення занімілого вже в могилі серця? Може, саме ця розповідь вселить людям спокій і певність перед найстрашнішими випробуваннями воєнного лихоліття? Отака дивна, феєрична історія у самому пеклі війни може стати живлючим нектаром, бо в найтяжчих ситуаціях люди гостріше відчувають своє незвичайне призначення в світі, в історії.
В душі залунали буряні акорди бетховенської симфонії, ніби стверджуючи правильність його рішення. Разом з тим мелодія улюбленого композитора підказала Миколі, що, як і в музиці, в житті теж необхідне тонке поєднання драматизму й ліричності, високого пафосу траґедійності й протиставленого йому спокою та певності завершального апофеозу. Саме такий синтез здатен воскресити зневірене серце, щоб воно забилося мужністю від того дотику грядущого і спалахнуло жагою: кари ворогам! Кари!
Звичайно, можна було б застосувати закони військового часу до таких людей, як Стецюк, вжити владу командира, не заглиблюючись у психолоґічні хащі. Але в такому випадку нагороїжена душа хисткого бійця замкнеться, зачаїться і стане здобутком ворога. Чи не надто велика розкіш для напасників одержати зболену, зневірену душу навіть одного Стецюка, що у ваганні своєму схитнулася й готова зійти в саме Дантове пекло?!
— Було це в сорок першому, восени, — почав Микола, і враз усі притихли, ніби розуміючи, що тривалий мовчазний роздум командира має бути прелюдом до якоїсь важливої розповіді.
Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли настороженістю. Осінь минулого року? О, вона добре пам’ятає ту страшну осінь.
— Мене розстріляли вороги, але не добили. Я вижив, очуняв і лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — вів далі командир, — Відчай гриз мою душу, надія згасала. Мені здавалося, що все вже загинуло, що вже не буде пі вільного життя, ні щебетання дітей, ні ясного дня. Свідомість моя то затьмарювалася, падала в безвість, то прояснювалася, і в цьому напівпритомному стані переді мною, як живий, постав старший уже набагато від мене чоловік з кобзою в руках.
— Який іще там чоловік? — недовірливо перебив Стецюк. Очі-буравчики на мить стрельнули з-під брів цікавістю. — Де він там узявся, та ще й з кобзою? — І знову завагався: — Ти нас казочками не вгощай, командире! Не до них зараз, коли нас, може, фашисти оточують.
— Не відаю, що зі мною було, — спокійно відказав Микола. — Марення чи сон, стверджувати не стану, але я запам’ятав не, як вражаюче яскраве видіння.
— Психолоґічна ін’єкція? — запитально пробурмотів, глянувши на нього, німецький офіцер і щільніше почав закутуватись у шинелю, — Ви непоганий педаґоґ, гер офіцер.
— А тебе не питають! — гаркнув на нього Стецюк. І з недовір’ям у очах повернувся до командира. — То хто ж то був?
— Як не дивно, але я впізнав у тому старому сам себе, свої риси, ніби перенісся на кілька десятиліть уперед, щоб зустрітися з собою в майбутньому. І той, прийдешній Я розвіяв мої сумніви й тривоги сьогоднішні, зняв з душі муки й зневіру.
Партизани присунулися до Миколи ближче, і він оповів їм про ту дивну пригоду на нічному пустельному березі Дніпра.
Його розповідь несподівано перервалася криками знадвору. По східцях вниз скотилися дві дівчини, що вартували на узліссі. Одна з них, задихаючись, крикнула:
— Облава! Ми бачили з горба. Десять поліцаїв, собака… Вислідили. Треба тікати!
— Зайняти оборону! — скомандував Микола. — Всі — за мною! Стецюк і дівчата залишаються тут. Охороняйте офіцера!