— Яз тобою, «Артисте»! — став поряд Стецюк. — Вір мені! Ти мене… сквознячком продув. Їй-богу!
— Дозволяю йти! — коротко скомандував Микола. — Вперед!
Усі вихопились в темряву лісу. Небо світліло. Партизани вибралися на кручу. Звідти видно було ланцюжок поліцаїв, котрий напригінці пробирався яругою до їхніх заростів. Микола звелів зайняти місця в окопах, заздалегідь виритих на горбі. Звідси можна було прострелювати простір на двісті — двісті двадцять градусів виднокола. Панувала убивча тиша. Поліцаї, раз у раз оглядаючись, поволеньки наближалися. Пес рвався вперед, смикаючи зі злості повідок.
— Стріляти в упор, — пошепки передав по ланцюжку Микола. — Скільки їх? Десять? Нас — одинадцять. Кожен бере собі по одному. Ти, Васько, цілься у пса!
За годину партизани повернулися до землянки, втомлені, розбурхані, щасливі. Всі поліцаї знайшли могилу в ярузі. Лісові месники поповнили свій арсенал зброї, набоїв, гранат. У кишені одного з поліцаїв, певно, в старшого, Микола знайшов газету «Правда» за минулий рік. Мабуть, радянські літаки розкидали її десь над селами окупованої України.
Микола розгорнув газету, радісно скрикнув.
— Погляньте! Ось…
Усі з’юрмилися біля нього. На першій сторінці була фотографія — колона німецьких полонених на вулицях Москви. Стецюк дивився на неї, мов заворожений. Потім розреготався істеричним сміхом.
— Добули Москву! — тицяв він у газету. — Пройшли парадом! Ха-ха-ха! Гей, слухай, гнидо фашистська, — звернувся до полоненого офіцера, — ось твоя хвалена переможна армія! Глянь сюди! Вона таки ввійшла у Москву! Ха-ха-ха!
НОВИЙ СВІТ
Після бурхливих виплесків радощів, після сніданку всі, крім вартових, зібралися у головній землянці, Микола врочисто оглянув товаришів:
— Тепер ви не просто втікачі від окупантів. Тепер ви — бійці Червоної Армії, партизанський загін. Хай нас мало, але таких загонів безліч у рідному краю. Ви розумієте, що всі ми можемо разом зробити?
— Та вже і я навіть втямив, — винувато озвався Стецюк. — Ти, командире, не згадуй тих, дурних моїх слів… Я й сам не збагну, що зі мною сталося.
— Гаразд, — погодився Микола. Забудемо. Ти бився мужньо. Ти заслужив похвали. Але треба, друзі, тримати себе в руках. Ми — у ворожому кільці, і кожна думка наша, не те що дія, має вирішальне значення. Тепер ось що. Довго нам тут залишатися не можна. Втрата поліцейського відділку буде враз помічена ворогом. Німці нас не залишать у спокої. Трохи відпочинемо, і пора перебиратися на інше місце. Можливо, вдасться з’єднатися з сусідами. Зараз дозволяю пару годин поспати.
— Не до спання, — заперечив Стецюк, крутячи самокрутку. — Ти краще розкажи нам, що було з тобою далі…
— Де? — здивувався Микола.
— Як то де? Та ти ж уночі почав оповідати про свій сон. Чи, може, вигадав? Га, «Артисте»? Скажи правду: ти справді бачив сам себе тоді, як лежав поранений? І заглянув у майбутнє? — Стецюк зітхнув, покрутив головою. — Я чоловік, може, й не дуже грамотний, не можу сказати, що так, а що не так. Тільки знаю одне: коли людина при смерті думає про майбутнє, якщо вона бачить те, що настане колись для дітей наших чи онуків, тоді вона сильна. Та й не може людина вигадки бачити, вмираючи.
— Нарешті дійшло, — насмішкувато озвався Васько, і під схвальний гомін партизанів додав: — Справді, командире, розкажи, що ж було далі. Ми всі просимо. Що там ти бачив, у своєму видінні? Що запам’яталося? Хан німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, у землянці, про своє майбуття мріяти будемо. І воно таки буде, не в сні, а наяву.
— Так, Васильку, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне ж, мабуть, попереду?
— Спочатку мені привиділось прийдешнє, — почав Микола, підсідаючи до вогню, — коли наша країна переможе, відновить села й міста, коли знову сади й поля розквітнуть, а діти щасливо сміятимуться. Побачив я і себе в похилому віці. Але найдивовижніше було далі. Мені захотілося побачити віддалене грядуще, кортіло глянути на життя нащадків наших, щоб знати: чи недарма ми змагалися, гинули і тяжко працювали. І той, мій старший двійник, усміхнувшись, запропонував:
— Я покажу тобі прийдешнє. Ти й сам житимеш у ньому…
— Не знаю, друзі, — задумливо промовив Горенко, ворушачи жар у грубці, — як це могло статися. Пояснень може бути багато… У кожному з нас ніби дрімає майбуття, мов дуб у жолуді. В моменти нелюдської напруги щось проривається, і якось підсвідомо іноді спроможні осягти те, що наближається, мов би з’єднуємо спільним баченням кілька гребенів хвиль, які до цього були роз’єднані. Але то справа психологів, учених пояснювати такі явища. Я знаю лише одне: світ майбутнього виростає з нашої боротьби, з нашої волі, з нашої мужності й творчості. Правда, тоді я про це не думав. Я просто надіявся і ждав. Мій двійник ніби поклав долоню на моє обличчя, даючи мені доторком своїх пальців новий зір. Попливло зоряне марево, почулися звуки. Я не знав, де я лежу, що зі мною, що поза мною… Я почав жити в якомусь далекому світі нащадків.