ПРИЙДЕШНЄ
— Дивне відчуття. Я був ніби собою й іншим. У душі зберігалося якесь роздвоєння. Знав: того, що мені привиділося, в цьому житті я не переживав, не читав про це. І відчував якийсь подив, урочистість, хвилювання, немов при перегляді цікавого фантастичного кінофільму.
Знаю, що була перша третина двадцять першого віку. Оця війна, яку ми ведемо, була останньою світовою війною. Історичні джерела повідомляли, що була страшна загроза для людей, для світу, та велетенська потуга всіх найкращих сил Землі зупинила, розвіяла ту загрозу. Наша країна була осередком тих сил. Планета вже подолала класове роз’єднання й антагонізм різних ідеологій. Усі народи планети звільнилися від визиску, рабства, залежності. Перед людством постали грандіозні, всепланетні завдання. Почалася космічна, комуністична ера, в якій люди вже стали жителями зоряного простору.
— Ух ти! — вражено озвався Васько. — А коли, коли полетіли до інших планет? Наші полетіли? Еге ж?
— Ти вгадав, — усміхнувся Микола. — Наша країна була піонером у космічних мандрах, як про це й пророчив Ціолковський. Але в двадцять першому віці вже не було такого різкого роз’єднання, як тепер. Кожне досягнення ставало вселюдським.
— Нові знання, прекрасні, глибокі, ясні, сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про невмирущість, про світ без мук і ворожнечі? Тепер мені важко відновити в пам’яті навіть половину всього, що привиділося тоді, що я відчував тоді. Велична епоха поставала переді мною, як марево, як інтуїтивний здогад. Але пам’ятаю, що там, у прийдешньому, жили такі ж люди, як і ми, близькі, рідні, свої. І жили вони не десь у казкових інших сферах, не в якихось екзотичних умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під цими ж ясними зорями й блакитним небом.
Що ж було незвичайне? Чим вразило мене прийдешнє? Оптимізмом. Потоком радості й творчості. Чи доводилося вам відзначати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна секунда — і яка вражаюча зміна! Похмуре, сіре небо, сумні дерева, холодна течія ріки, свинцева, моторошна — і раптом! — промінь пронизує стіну імли й туману. Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів та явищ розквітає новим змістом. Весело сміється видноколо, осяяні дерева ніжними вітами радісно вітають промені сонця, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, у небі встає райдуга.
Так було в світі прийдешнього, друзі мої. Там були ми, такі ж люди, як тепер, такі ж дерева, поля, наші онуки. Тільки не було воєн і роз’єднання, не було страху перед майбуттям, не було голоду й хвороб, визиску й сваволі.
Втілювалася в життя мрія нашої революції, те, в ім’я чого ми тепер страждаємо і вмираємо. Ніби якесь крило, майнувши над світом, змело павутину віків, вимело вселюдську світлицю. І це давало настрій осяяння, оптимізм.
Моє серце защеміло. Адже так могло бути й нині. Хіба ми не достойні жити в світі миру й творчості? Ось тільки подолаємо страшного ворога, відбудуємо свій сплюндрований край… і тоді… Так буде, друзі, я знаю.
Стецюк не стримався, закректав, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:
— Ти гадаєш, командире, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо! І хочемо. А тільки не так воно в житті, як мріється. І в казках народ здавна снить гарним життям, веселощами, польотами всякими там… Ого, ще й як мріяв народ! А чому ж воно на землі не все так, як мріється? Чого треба вовкулакам усяким, що вони заварюють отаку кашу?
— Завжди знаходилися люди, або скоріше — нелюди, котрі прагнули визискувати інших, аби самим насолоджуватись, — гаряче відповів Микола. — Хліб, музику, ідеї, слово, машини — все вони лише використовують, самі не творячи. І такі нелюди існують хіба лише там, де панує капітал, фашизм? У нашому середовищі хіба нема таких, чия хата скраю? Котрі вміють лише споживати, а не віддавати…
— Фанатики, — прошипів десь за спинами партизанів офіцер. — їх заїдають воші, вони здихають від голоду, а мріють про якісь нові світи. Божевільні!..