Тріщить шкіра, пахне смаленим. А болю нема. Оленка вже ніби відділилася від свого тіла, дивиться на нього десь збоку. Їй не страшна жодна темна сила. Вона вільна, і полетить, куди захоче.
Кат з люттю пожбурив розжарені щипці в полум’я, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витер вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.
В трюм, низько згинаючись, ввійшов фон Шварц. Недбало глянув на ката, довго дивився на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Вона впізнала його.
— Фрейлейн, — глухо сказав фон Шварц. — Пожалійте свою молодість. Я забуду все… ваш обман, ваші злочини. Можу збагнути — ви захищали свої ідеали. Це мужньо. Це — героїчно! Але тепер? Навіщо це вам, коли життя таке прекрасне, таке неповторне. Видайте спільників, і я подарую вам життя… і свободу.
Вона заплющила очі. Мовчала. Офіцер одвернувся, сухорляве його обличчя перекосилося гримасою.
— Що нового?
— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить.
— Погано старався, — сухо визначив фон Шварц.
— Все, що міг, — розвів руками кат, — Я не бог. Уже з колоди можна було б щось випалити. А вона — як мертва.
— Мертва і є, — різко сказав офіцер. — Завтра повісимо. В центрі села, щоб усі бачили. Передати її в комендатуру поліції.
Слова фон Шварца досягли слуху Оленки. Її не замучать у трюмі дебаркадера, її виведуть ще на чисте повітря. Як добре… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям.
Терпи, терпи, Оленко! Голгофа — страшний шлях. Тільки ж усяка голгофа має кінець.
Її вели селом. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою до сільради записуватись у книзі одружень. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворонки.
Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не гнівайся на мене, сестро. Привітай мене сьогодні, як любу подругу. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, не поздоровиш з весіллям? Останнє весілля!
Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом «Диверсант і бандит». На щоках і руках синяки. Коса розпущена на спині. По боках поліцаї, жандарми. Фашисти недбало поглядають довкола, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони згадують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку дитбудинку. Деякі з них співали в хорі поруч з нею, виступали в концертах. Невже забули? Невже так швидко могли змінити людське обличчя на зміячу личину?
Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх поліцаї виганяли з хат, щоб дивилися на страту. Щоб зареклися йти до лісу, допомагати лісовим хлопцям. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті відмовчувалися або стиха огризалися.
Оленчин погляд — понад хатами. Страх, ненависть, жага життя — все відійшло далеко-далеко. У серці спокій, у кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стежку, як і належить людині.
А втім… жаль! Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще дитячих блискучих оченят ждало б її по війні в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б Миколиних симфоній прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі!
Інші продовжать шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони стоять на майдані, туляться до материних спідниць, тривожно й злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай бачать, нехай у серці збережуть страшне видовище. Виросте в юних душах полум’я протесту проти фашистського дикунства й насилля. Дивіться, дітки, дивіться… Ваші діти вже не побачать такого, якщо ви не забудете жаху цих днів.
Свіжообтесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля на вітрі. Поліцай нашмульговує її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледь чутне хлипання жінок порушує її.
Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, дідів, жінок, наблизилася до помосту. Рівним кроком піднялася по східцях. Оглянула односельчан. Побачила суворе обличчя фон Шварца, котрий незмигно дивився на неї, ніби вимірював глибину її спокою, терпіння, мужності. Вона кресонула його поглядом, одвернулася.