Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, зацьковано оглянувся. Німці ланцюжком відходили в городи, відстрілювалися. І раптом Микола остовпів. Світ перед ним померк: він упізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, пропливли перед ним страхітливі подробиці подій: офіцер вистрілив у Оленку — вона впала навзнак, на зв’язані руки. А в наступну мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму! Закрутилися, завертілися перед його очима блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружини.
— Оленко! — простогнав він, падаючи.
Щось стисло, здушило його, відрізало від ясного світу…
Бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, котрі лишилися живі, втікали за село. Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.
За півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці.
СТЕЖКИ ДОЛІ
Над лісом замиготіли червоні вогники. Зробили коло над болотами, над лугом. Знизилися. Завуркотіли мотори. Багаття кидало в небо золоті іскри. Літак застрибав по молодій травиці лугу, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.
З люка вискочив льотчик, його обнімали, тиснули руки. Він усміхався, відповідав на потиски, похапцем говорив:
— Швидше, швидше друзі! Новини? Все є в газетах, ми вам привезли. Слухайте радіо. Лупимо фріців, аж шерсть летить! Армія міцніє. Вірте в Перемогу. Скільки поранених?
— П’ятеро. Дівчина для супроводження. Старий партизан з немовлям. Треба забрати. Він опікатиме поранену радистку. Постарайтесь влаштувати немовля, воно лишилося без матері.
— Гаразд. Швидше!
З люка викидали вантажі, відганяли вбік. На носилках вносили поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило, руки тремтіли.
— Спокійно, дівчино, спокійно, — стримував її «Агроном». — До своїх летиш, на Велику землю. Не покидай «Артиста». Доведи його до пуття. Ми ж достеменно не знаємо навіть, хто він? Герой, а безіменний. Ну, та нині багато таких. Прощай, дочко. Щасливої путі!
З пітьми піднесли носилки з безтямною Оленкою. За нею йціов старий Сміян, змарнілий, аж зелений, із сповинутим немовлям на руках. Партизани на мить опустили носилки, малий Юрко з риданням упав на землю біля пораненої.
— Прощай, тьотю Олено! Прощай, моя матінко! Чи побачимося ще?
— Побачимося, Юро, — заспокоював його «Агроном». — Ще буде свято на нашій вулиці! Ну, батьку, щасливої дороги! — звернувся до старого Сміяна. — Зв’яжетеся з партизанським штабом, усі документи передасте керівництву.
— Гаразд, — відповів дід Василь, чоломкаючись з «Агрономом». — Тримайтеся тут! Гадаю, уже недовго. Та не забудьте про дитдомівців, допоможіть їм. Спробуйте налагодити контакт.
Його висока похила постать останньою зникла в отворі люка. Двері з ляскотом зачинилися. Партизани, махаючи руками, відійшли в сутінки ночі.
Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в темряві. Прощай, Україно! Прощай, рідний краю!
Хмари то розходяться, то знову змикаються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються разом з літаком.
Марія схиляється над носилками, придивляється до воскового обличчя Миколи. Друже, невже для того я тебе вирвала з пащі смерті, щоб знову втратити? Не може бути, не повинно…
А поруч з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі стежки долі з’єднали їх знову докупи. Чи надовго?
Розплющи очі, Оленко, простягни руку, Миколо! Торкніться одне одного, отямтеся. Ось біля вас, за півкроку, сидить старий дід Василь, знеможений і тривожний. Він не знає, що його онук поряд, не догадується… Розрайте його, поверніть йому колишню радість.
Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.
Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному небі.
Ревище літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона? Що з нею? Невже правда? Це Велика земля? Не треба ховатися, не слід боятися? Навколо свої, рідні?
До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах приймав поранених. До нього піднесли Миколу. Він поглянув на нього, записав.
— У госпіталь 3907. Ви з ним, дівчино? Чудово. Допоможете доглядати. Санітарки потрібні. Ідіть до машини.
Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:
— Цю поранену зі мною. Негайна операція. Що? Ви з нею? А дитя чиє? Сирота? Ну гаразд. Будемо сподіватися на краще.
Машини рушили. Замиготіли зокола ялини, ветхі будівлі.
Нова стежка долі відкривалася перед Миколою, Оленкою, старим Сміяном, Марією. Ніби від казкового каменя на перехресті розбігалися вони врізнобіч, не впізнавши одне одного в сутінках життя. Куди веде їх стежка, до яких обріїв? Де судилося їм зустрітися знову? І чи судилося?..