«Все дуже ускладнилося. Довкола Сміянів хмари жандармів. Бачив людей з райцентру. Кажуть, що партизани напали на Сміяни, розігнали німців, визволили нашу вчительку, котру мали повісити. Її разом з групою поранених! партизанів відправили на той бік фронту. З Києва прислали посилений підрозділ жандармерії, багато хат у Сміянах та сусідніх селах спалили, майже всіх молодих дівчат і хлопців вивезли до Німеччини. Про «Агронома» люди нічого не знають. Ходить чутка, що його загін перебазувався десь на північ, ближче до чернігівських лісів. Нам би туди. Але як? Треба зачекати. Виждати.
Червень. Паркі дні. Діти знемагають від безділля. Я ледве утримую їх. По радіо повідомили про тяжкі бої на Кавказі, під Сталінґрадом. Вихованці в одну душу вимагають бодай чим-небудь допомагати своїм.
Вітько з Грицем кілька разів бували біля пристані. Пароплав і досі там. Виявилося, що на ньому група офіцерів-річників. Диспетчерський пункт для керування потоком вантажів, переважно військових. Гриць пропонує «рвонути». Воно б добре. Але чи не прочешуть тоді карателі всі ліси й урочища довкола? Чи втримаємося ми?
— До «Таємничого Острова» не доберуться, — заспокоює Гриць. — Болота, трясовина, струмки, хащі. Побояться.
Сьогодні ввечері будемо рішати, як бути.
(З щоденника Громограя)
Сталося! Перша бойова операція здійснена!..
Гриць уночі тихесенько кілька разів підпливав під днище корабля, тамуючи дихання, заклав дві чималенькі порції толу. Детонуючий шнур обережно обвів довкола корпусу судна, потім по тросу — до берега. Прослизнувши біля патрулів, хлопець добрався до кущів. Переможно всміхаючись, прошепотів:
— Порядок! Можна починати.
Ми підпалили бікфордів шнур опівночі, коли з кают-компанії чулася музика, веселі вигуки, сміх, а на фіранках Ілюмінаторів мерехтіли тіні танцюючих.
Вибух був славний. Увсебіч полетіло шмаття корабля і причалу. Пароплав здригнувся, похилився, враз охоплений полум’ям.
При багрових полисках мелькали чорні постаті, лементували. Чулася стрілянина. Ми спокійно, не поспішаючи, відходили до лісу.
— Це вам за Ванька, — шепотів за моєю спиною Гриць.
Йдемо без дороги, без стежки. Між віковими деревами, між густими чагарями. Знаємо напрямок без орієнтирів. Доберемося до схованки навіть із зав’язаними очима. Бо ми вдома, бо ми на рідній землі. І не буде вона для чужинців гостинною, не матимуть вони тут спокою, доки не втечуть додому або навіки не залишаться гнити в могилах, як і сотні, тисячі інших напасників минулих віків.
Цієї ночі вирішили: зробимо перерву в диверсіях, щоб одвернути од себе увагу ворога. Поки що обмежимося розповсюдженням листівок. Женька вдосконалює приймача, обіцяє, що Москву буде чути чудово.
Минув тиждень. Ми не виходимо з лісу.
По радіо вісті невтішні. Кубань окупована. Німці лютують на Кавказі, біля Волги.
Головне, щоб сумніви не здолали дитячі серця.
Ніч. Діти сплять.
У моєму серці тривога. Безсоння.
Виходжу з бліндажа. Дивлюся в зоряну далечінь. Вона, як завжди, велична, заспокійлива. Мерехтить, кличе, віддає себе і забирає тебе. Спробуй узяти, спробуй осягнути?! Полум’яна безодня поруч — і в безмірі. Відкрита — і недосяжна. Рідна — і чужа. Чогось ми не збагнули в ній. Чи в собі?
Солодко, п’янко у заростях калини співають солов’ї. Ніби й нема війни, руїни, горя. А може, для них нема? І живуть вони поза нашими болями й турботами?
Ліс шепоче, втішає. Тулюся щокою до вербової кори, заплющую очі. Вербо, вікова подруго, втиш мою тривогу. Звідки вона прийшла, що віщує?
Діти. Вони — мій вічний біль і туга. Рад би небо їм прихилити, а доводиться посилати в пащу смерті».
(З щоденника Толі Вогника)
«Учитель, Галя і Юлька не повернулися із Сміянів. Щось сталося? Чекаємо другу добу. Сьогодні ввечері пошлемо розвідку. Піде Гриць. Якщо вони потрапили в засідку, ми підемо визволяти друзів. Хай навіть смерть, нехай муки… Питаю всіх, особисто — хай кожен вирішить.
КАТЯ: — Я готова хоч і на смерть.
ІВАНКА: — Я буду там, де вони.
МАРТА (всміхається): — Навіщо я сама собі. Всі за одного…
Дивлюся на хлопців. З ними й так усе ясно.
Повернувся Гриць. Лихі вісті: вчитель з дівчатами в полоні. Їх схопили з листівками в Корнія Сидорчука, колишнього завгоспа дитбудинку. Виявився шкурою, зрадником. Продав. Забрали їх до гестапо, тримають у трюмі річкового пункту.
На кручі, біля річки, ешафот. Люди шепчуться, що вішатимуть партизанів. Місце покарання оточене кількома кулеметними гніздами, німці врахували попередній напад партизанів на Сміяни. Зволікати не можна. Вранці виступаємо. Пан чи пропав. На ходу придумаємо, як добратися до дебаркадера».