Я дивлюся на дівчаток. Галя заперечливо хитає головою. Юля жалісно усміхається.
— Мені не болить, учителю, — шепоче вона.
— Що я врятую, гер офіцер? — ледве чутно запитую я. — Шкуру? Навіщо вона мені? Дітей? Хто скаже, де їхній рятунок? Вони вже свідомі свого обов’язку, і не мені наказувати їм. Вони вибирають шлях самостійно.
— У вас нема вибору, — лютує фон Шварц. — Завтра на світанку ці вовченята здохнуть. Ви поглянете, помилуєтеся, як вони конатимуть у петлі. Вас я не одразу страчу. Ви мені ще потрібні.
Наші знівечені тіла кидають у заґратовану каюту, замикають двері. Ми довго лежимо мовчки, знеможені, розбиті. Сон чи втома колихає нас у своїх обіймах? Не хочеться рухатися, думати, почувати.
За вікном сіріє. Дихає вогкістю.
Дівчатка встають, стогнуть. Зупиняються біля вікна. В очах відбивається жах.
— Учителю, гляньте!
Насилу підводжуся, дивлюся на берег. Там, на високій кручі, над річкою, бовваніє шибениця з двома петлями. В очах моїх імла, все пливе, ніби в тумані. Проклятий, він не збрехав. Невже не пожаліє дітей?
Юля обнімає мене, ніби хоче знайти захисток, плаче.
— Учителю, а це дуже страшно — шибениця?
Я не можу говорити, я не можу втішати… Я розіп’ятий у немислимому світі болю, гніву й безсилля.
— Не плач, Юлько, — втішає Галя. — Це недовго…
Очі в Галі, як чорні вуглинки. Вона вже переступила якусь межу. Велична, спокійна, зосереджена. Обняла подругу, одвела до стіни, щось шепоче.
Брязкає замок. Прийшли солдати.
Дівчатка кинулися до мене, цілують руки. Чому руки, навіщо?
— Спасибі вам за все, за все, — каже Галя. — Ми будемо мужні, учителю. Не бійтеся за нас…
Їх виводять. Ведуть по трапу.
На кручі, біля шибениці, з’явилися люди — зігнали душ сто. Тривожний гомін, плач, стогін. Побиваються старі жінки, мовчать діди.
Дівчаток виводять на ешафот, зв’язують руки. Почепили на груди фанерні прямокутники з написами. Щось зачитує огрядний поліцай. Офіцер дає знак катові.
— Не треба, не треба! — голосно кричить якийсь хлопчик. — Не вбивайте їх! Не хочу!
— Учителю! Прощайте!.. — прокотився над кручею голос Галі. — Прощайте, люди! Не бійтеся! Наші повернуться!
— Кінчати! — лютує фон Шварц.
Кат наближається до дівчаток. Я відчуваю, що непритомнію від муки. Та зненацька Галя відштовхнула ворога плечем. Разом з Юлькою вони скочили з ешафоту. Впали на пісок, покотилися з кручі до води. Залящали постріли, люди кинулися врозтіч. Доле моя, що вони надумали? Як втечуть із зв’язаними руками?
Дівчатка вже у воді, пливуть, мов дві білі рибини, горілиць. Строчить свинцевий град, здіймає кривавий водограй. Червоні кола, червоні кола на прозорому плині. Чи в моєму серці? Тонуть… тануть…
Прозора дніпровська течія. Ах, яка прозора! Яка ніжна й спокійна!
Похитуються в повітрі, на тлі синього-синього неба, дві петлі, ніби дві роззявлені пащі. Вони не отримали жертви. Вони невдоволені. Здобич забрав Дніпро. Дві русалки попливли через несамовиті пороги до славетної Хортиці, до моря. Хай зустрінуть їх там мужні козаки низові, десь біля Великого Лугу…
Що це зі мною? Чи не божеволію я?
За горбами постріли. Поліцаї та солдати метушаться, залягають за кущами, відстрілюються. Хто на них напав? Біжать до лісу люди, лементують.
Стрілянина наближається. Б’ють кілька ручних кулеметів. Біжать до дебаркадера постаті. Хто це? Невже мої? Толик, Вітько, Женя, Катя, Марта, Іванка… Мої воїни! Мої мужні, безстрашні діти!
Падають поліцаї. Покотився з кручі фон Шварц, вхопившись рукою за поранене плече. Вітько й Женя біжать по трапу. Ось уже чутно їхні кроки за дверима. Довгі кулеметні черги. Крики німців. Б’ють прикладами по замку, лаються. Ось вони вриваються до каюти, розпалені боєм і звитягою.
— Учителю, живі?! А де дівчата?
— Пізно ви прийшли, мої хлоп’ята, — ледве видавлюю з себе. — Пізно! Навіть поховати нам нікого. Забрав ваших подруг старий Дніпро.
— Відступати! Відступаєм, учителю. Наші прикриють вогнем. Біжімо, доки фашисти не отямились.
Вибігаємо на кручу. Навздогін нам розрізнені черги з автоматів. Мене підхопили під руки Толик і Вітько, потягли до яруги. Від пристані гучно заторохтів важкий кулемет, посипалася на голови зрізана довгими чергами хвоя. Але ми вже недосяжні для ворожих куль. Рятівні хащі розкривають нам свої дружні обійми.
Вирішили пробиратися до партизанського краю, на Чернігівщину. Будемо йти ночами, вдень відсиджуватися в долинах, яругах. Тут залишатися небезпечно. Німці тепер оточать усі ліси каральними загонами, наша схованка не залишиться таємницею. Останній напад на дебаркадер фон Шварц не залишить без відповіді, хоч і сам поранений.