— Космос, кібернетика, космонавтика? Це ж страшенно цікаво.
— І я люблю науку. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше.
— Що значить — не так, як брат?
— Цього одразу не поясниш. Про це дуже довго розповідати. Та ось прийдете, почуєте. Чекати на вас?
— Не знаю…
— Чому не знаєте? — тривожно запитав хлопець.
— Бо їду в Париж. На конкурс скрипалів. А ваші іменини коли?
— У липні…
— Якщо встигну повернутися, прийду, — пообіцяла Оксана.
— Бажаю вам повернутися лауреатом.
— Постараюся, — засміялась вона.
Вони вийшли з танцю, зупинилися біля відкритого вікна. Па естраді зазвучав електронний орґан, попливла тривожна, космічна музика. Голоси хлопця та дівчини вплелися до неї, почали сходитися, розходитися, підноситися до вражаючої висоти, падали в глибину контральто та баритонального басу, шукали одне одного — і не знаходили, вічно розірвані ножами регістрів:
Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:
— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.
— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: «Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!»
А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:
— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.
— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…
— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець. Вона знову поклала руку на його плече. Вони ще протанцювали кілька танців. Євген, осмілівши, запитав:
— Ви додому сама… чи хтось…
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені можна?
— Що?
— Провести вас додому?
Вона глянула на нього, кивнула і сказала:
— Хвилинку заждіть. Попрощаюся з подругами і підемо Дівчина метнулася кудись до залу, а Євген закружляв біля дзеркала. Він п’яний. Навіжений. Чи щасливий? Невже це правда? Три роки мрій, і нарешті — сон збувся.
Оксана вже бігла до хлопця, на ходу вальсуючи, приспівуючи: «Вечір казковий… Сміх чи сльози? Мрія небесна, райдужні грози… В серце упала зірка пекуча… Спали утішить… чи, може, замучить?»
Вона взяла його під руку, міцно сперлася, пожартувала:
— Ведіть мене, лицарю!
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав. Їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поруч, у просторі, майоріли ниті кохання. Колихалися, торкалися одне одного, сплітали миттєві узори. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Ввійшли у напівтемний двір.
— Наші апартаменти, — вона показала вікно в напівпідвалі, звідки блимав жовтий вогник, — Незабаром отримаємо нову квартиру…
Нащо вона про це каже? Ніби вибачається… Яке це має значення?
Мама вже чекає мене. Не спить… — Вона подала йому руку, прощаючись. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою. Тоді й прийду, — І підстрибом побігла до дверей.
— Я чекатиму, — крикнув Євген. — Я дуже буду чекати.
(З щоденника Євгена)
«…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Довкола зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко, безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватися з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Гребонувши копитами землю, він зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу, не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже жодні перешкоди, жодні муки.