Не забула про запрошення. Прийде на іменини. Як зберегти незвичайність нашої зустрічі, щоб не перетворилася вона в банальність? Хочеться, щоб це було вічно.
Вічно…»
ПОЄДИНОК
Вони переступили поріг, і мати одразу мов накрила Євгена мокрим рядном:
— Як же так можна? Іменинник, а повіявся казна-де? Друзі чекають. Пора починати.
Син розгублено виправдовувався:
— Пробач, мамо. Затримались. Ось за нею заходив. По. знайомтесь, Оксано, це моя мама.
Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в її очах заблищали іскорки зацікавлення:
— Поліна Михайлівна. Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а, дивися, отаку царівну знайшов.
Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:
— Мамо…
— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Може, вам потрібне дзеркало? Хвилиночку заждіть, я вас проведу.
Вона вернулася до сина, накинулась на нього:
— Яка красуня! Дуже рада за тебе. Певно, і батьки її люди непрості? Хто вона?
— Мати її санітарка. Батько загинув на війні.
Пухке обличчя Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.
— Ой синку, все граєшся в романтику, в кохання. На личко задивився, не дізнавшись, хто й що. Привів додому. Я. Це вже відповідальність… А потім доведеться розійтися, що люди скажуть? Га? У нас така сім’я!
— А я не думаю «розходитися» з нею.
— Ну от, от! — сплеснула руками мати. — Пішло, поїхало! Навіть на іменини ти псуєш мені настрій.
— Іменини мої.
— Егоїст! Ти завжди так.
— Мамо, вона чекає.
— Іду, йду. Хоч скажи, а хто вона?
— Скрипачка. Була в Парижі. Лауреат міжнародного конкурсу.
Поліна Михайлівна засяяла.
— Чому ж одразу не сказав? Воно й видно — талант! Принцеса! З такою не сором показатися на люди. Молодець. Хвалю. Ну йди, іди, веди її до гостей.
Євген одійшов од матері, рушив до Оксани, котра причепурювалася біля дзеркала. На серце після розмови з матір’ю лягла якась тінь. Так було завжди: кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічали іронію, зітхання, повчання — як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з коханою дівчиною, було затьмарене.
Оксана завважила зміну настрою хлопця, жартома продекламувала:
Від усмішки дівчини на серці Євгена посвітліло. Він шепнув їй:
— Не дуже кортить мені до столу. От якби нам з вами до лісу, на луки, до Дніпра, до сонця…
— Заждіть, — засміялася Оксана, — Ще встигнемо. Ведіть мене до своїх. Тільки, знаєте, — шепнула вона, — мені трохи незручно. Там академіки, вчені, фізики. А я?
— Академіків нема, — запевнив Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З кіберцентру, з інституту фізики, з консерваторії. Прошу вас. — Євген відчинив двері, його зустріли веселим гамором, вигуками:
— Кара! Кара імениннику!
— Поцілуватися з конем Богдана!
Та коли присутні побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво оглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко підвівся високий чорнявий хлопець, кинувся до неї зі словами:
— Ого! Євгене! Чому мовчиш? Язика проковтнув? Воно й не дивно. — Він подав руку дівчині, ґречно запросив її до столу: — Будьте, як вдома. Я Роман, старший брат оцього розгубленого дивака. Це наші хороші друзі. А як звати вас?
— Оксаною…
— Чарівно! Незрівнянно! Братва, приймете до гурту Оксану? Знайомтеся, будь ласка. Ось Гера, Василько, Петрусь, а це — Микола.
— Дуже рада, — вклонилась Оксана.
— Сідайте ось тут, поруч мене. Женько, твоє місце там, іменинницьке! Ти ніби невдоволений?
— Та ні, — стримуючись, відповів Євген.
Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона прикрила очі віями, скоса розглядала присутніх. У кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна й стара повна жінка, хатня робітниця Клава, носили до столу закуски.
Євген, сівши на чільне місце, був наче сам не свій. Відчував себе обійденим, обкраденим. Чому від нього забрали Оксану, ще й так нахабно? Чому так розв’язно поводить себе Роман? Це нечесно, неетично.
— Ну що, почнемо? — підвівшись, запропонував Роман. — Іменинник у нас красна дівиця, то я буду тамадою. Євгенові нині стукне рівно двадцять п’ять років. Це такий вік, коли людина має бути серйозною і солідною. Побажаймо іменинникові серйозності, бо солідним він навряд чи стане. Жартую, жартую!