Хлопці ніяк не могли завершити дискусії. Василь знову, в котрий раз, стверджував:
— Усе, що ти тут просторікуєш, Євгене, — лахміття романтики. Наш вік — раціональний, науковий. Не мистецтво, не пісня й музика вивели в космос кораблі, а сувора наука, й передусім кібернетика, бо без неї нічого б не було.
— Ще невідомо, хто вивів ті кораблі, — засміявся Євген. — Якби не мрія людська, якби не пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…», якби не фантасти й мрійники, то чорта б лисого ти побачив у небі, а не кораблі! До того ж наші польоти, то перші дитячі кроки. Хто скаже, які шляхи відкриються завтра? Сам Ціолковський вважав, що ракета — лише риштування для підготовки грядущого, що не відомого принципу єднання світів та мислячих істот. Я, наприклад, певний, що світ, який розвивався за принципами мелодійного, творчого пізнання та розкриття, просто не побачить наших апаратів, не збагне наших кібернетичних моделей. Усе це для того світу буде… ну… ніби щось зайве, дисгармонійне, позаприродне.
— Загнув ти, братику, загнув! — розвів руками Василь. — Казочки дитячі розповідаєш. Хочеш потягти в космос, та ще й абсолютизуючи архаїчні методи світосприймання. Визнаю, що творчість потрібна. Приємно нас лоскоче. Послухати, потанцювати — кайф! Але творити з цього альтернативу точній науці? Анахронізм! Візьми себе: кобзар, композитор. Що ти можеш дати після Баха, Бетховена, Моцарта? Після козацьких кобзарів? Нащо нам сьогодні кобзар? Співати те, що вже давно відмерло? Прадавні думи ґеніальні, сильні, але вони лиш відгомін віків. Сучасної думи ж нема. А якщо й сотвориш, то буде це лише ремінісценцією, наслідуванням…
— Дарма так мислиш, — спалахнув Євген. — Дума невмируща! Вона вічна, як плин Дніпра, як схід сонця, як спів соловейка. Слова можуть мінятися, а суть живе. Дума — душа народу.
— Заграй, Євгене, — втрутився Петрусь. — Покажи йому, що є ще порох у порохівницях!
— Замовляю імпровізацію, — виголосила Гера, знімаючи зі стіни бандуру. — Сучасну думу. Чуєш? Тільки щоб справжня імпровізація, а не підробка.
— Невже і справді втнеш сучасну думу? — здивувався Василь.
— Спробую, — усміхнувся Євген, перебираючи струни.
— Хотів би я потерпіти поразку, — Василь щиро обняв Євгена за плечі.
Іменинник почав грати імпровізаційний вступ. Рокітливі акорди бандури ніби змели сум’яття химерної суперечки, проломили вікно у інше сприйняття, в інший настрій. Гості вимкнули магнітофон, перестали танцювати, зібралися півкільцем довкола Євгена. З кухні зайшли мати та хатня робітниця Клава, зупинилися біля порога. Глухий, задушевний голос заповнив приміщення, виплив у вечірній клекіт вулиці:
Євген замовк. Довго ще тривала тиша. Гості вражено переглядалися. Клава витирала очі фартухом. Василь кумедно підняв руки вгору, зітхнув:
— Здаюся! Ти мене побив. Але…
— Що? — всміхнувся Євген.
— Все це ще в традиціях архаїчної думи. Відчувається вплив давньої пісні, мелосу. Спробуй щось сучасне, актуальне. І щоб лягло воно на душу мені, технареві. Тоді я вже повністю капітулюю. Згода?
— Що ж, слухай, — схилився до бандури Євген. І, ніби обвал упав на струни, вони зарокотали грізно й ураганно, вводячи слухачів у ритми сучасного, тривожного світу.