Раптовий речитатив, яким Євген простогнав болісне запитання до світу, був настільки несподіваним, що присутні відчули холодок за спиною. А потім повтор, ще більш грізний, застережливий:
І ніби з’єднане співзвуччя багатьох творчих, владних воль, урочисте, мажорне ствердження, наказ, вимога:
— Скажи, Євгене, тільки не бреши, — благально запитав Василь, коли завершилась мелодія, — ти цю штуковину зімпровізував ось тепер?
— А що ж тут такого, — знизав плечима Євген. — Смислова та музикальна основа вирує в мені завжди. Це ніби, як тобі сказати, медіаторне торкання до світової чутливості. Я ніби чую в просторі те, про що запитую, і відтворюю свій вібраційний стан, своє співзвуччя.
— Ти мене побив, — відверто визнав Василь. — Комп’ютер, навіть найскладніший, не схвилює так.
— Дарма його хвалиш, — ліниво озвався Роман. — Задере носа. Ми теж любимо мистецтво, але не треба творити апології.
— Ти любиш його так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген, вішаючи бандуру на стіну.
— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей, — ти чого розійшовся? Так гарно співав, а тепер сваритеся.
— Про суть світу завелися, — весело пояснив Василько. — Взагалі ж, Євгене, віддаю належне: твоя фантасмагорична концепція світу, хоч і не наукова, але вельми цікава. Їй-право! Ну, ну, не нахмурюйся. Ти б фантастичне оповідання написав та виклав усе це, може, когось розворушить, га?
— А я вже написав…
— Ну! Так прочитай. Залюбки послухаємо.
— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман, — Позбав від літературних опусів.
— Хай читає, — зацікавились дівчата. — Хочемо послухати.
— Після вечері, — помирила суперників мати, — Підете до вітальні, там читайте донесхочу. А тут прошу віддати належне столу. Не ображайте мене.
— Не образимо, друзі? — патетично вигукнув Василько. — Га? Покажемо господині, та й імениннику заодно, в чому суть світу?
Гості засміялися. Сміялася й Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому так тяжко Євгенові на душі? Може, тому що він самотній серед гостей? А чому самотній? Як сталося це? Що ж робити, щоб відчути спів’єдність з ними? Він — як біла ворона. Оксано, Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Романові? Чому не дивишся на мене? Невже нічого не збагнула?
Після вечері всі перейшли до вітальні. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поруч з Романом. Дістаючи зі столу рукописні аркуші, Євген тяжко зітхнув.
У свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все одно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються. Але ж так хоч щось почують, запам’ятають. І понесуть мої химерні думки з собою.
— Потерпимо, — проскрипів насмішкувато Роман. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай ґвалтує нас.
Леле, він звертається до неї так просто? Так легко? А я кілька років мріяв про одне-однісіньке слово. Про один погляд. Чому так? Чому?
— Читай! — попросили й хлопці-фізики. — Давай свою схематику буття. А ми приготуємо критичні дубинки.
Євген розгорнув рукопис, прочитав:
— «Пуповина».
— Чому «Пуповина»? — здивувався Василько. — Що за дивина?
— Не перебивай, — зліньки звернувся до нього Роман. — Хай буде пуповина, нехай буде апендикс чи печінка, яке наше діло? У фантастиці ще й не таке почуєш. Хай читає.
— Пуповина, — пояснив Євген, не звертаючи уваги на іронічну репліку брата, — це визначальний символ всякого зв’язку, а не лише дитини й матері. Можна говорити про енерґетичну пуповину між Сонцем і Землею, між людьми й всесвітом, між квіткою й бджолою, між учителем і учнем. Можна говорити про пуповину пізнання й творчості, по якій до нас із всесвіту плине кров інформації (бачте, вживаю ваш термін!) та життєдайності. Ми ніби вічно народжуємося в нові й нові сфери світосприймання, отже, вічно вростаємо в пуповини. Це ніби символ синтезу нашого буття. Але це лише натяки.
— Давай, давай, не розкладай по поличках, самі оцінимо. Живого місця не залишимо… І Євген почав…