— Це так, Променю. Я згодна з тобою. Велетенська частка творчих сил відтягується для створення засобів агресії і захисту від неї. Це страшна необхідність нашої реальності. Тому я й дивуюся твоєму оптимізму: в чому ти бачиш запоруку гармонізації світу? Де ті сили, котрі об’єднають» світ краси, наш світ, кращі вияви світової творчості і гримлячий злобою світ антагоністів?
— А навіщо поєднувати чужорідне? — здивувався Промінь. — Ви ж давно вибрали шлях революційного самооновлення. Ви, мов казкова птиця, що самонароджується в огні. Те, що вічне, воскресає ще сильнішим, життєдайнішим, а тлінне, сміттєве, вчорашнє, потворне спопеляється. Тяжкий цей бій, але це єдиний шлях до об’єднаного буття. Ви ведете поєдинок космічний, його результат матиме вплив на безмежність. Ви пробиваєтесь із яйця темряви, забобонів, ворожнечі, стиснутості, самозакоханості у світ розкованості й всеможливості. А пробившись, ви відчуєте присутність, наявність космічного братерства, котре теж воліє допомогти вам, але не втручається у тонкий процес вашого самоформування.
— Ти сказав, — яйце темряви, стиснутості, — задумливо озвалася Марія. — Це дуже образно. Десь я читала про це. З яйця зароджується світ… Навіть сучасна космогонія виводить все проявлене буття від своєрідного яйця-зерна, котре колись розпалося і донині розширюється.
— То — механістичні уявлення, — заперечив хлопець. — Я маю на увазі якісний аспект. Коли вам удасться згармонізувати світ і вийти на вищу орбіту світосприймання, це буде подібно до вибухового народження. І ось цей світ, у якому ми зараз перебуваємо, розкриє дивні глибини краси й можливостей. І не лише у зоряну глибінь відкриються шляхи. Ще всеосяжніші світи відкриються у надрах вашого духу, в безодні кожної частки матерії. Людина дасть розум і серце безмежності. Це й буде перехід до об’єднаного буття, до всебуття. Ви вже на цьому шляху, хоч і довга й важка ваша дорога. Ой, яка довга! Правда, можуть бути й могутні стрибки, котрі долають одразу віки, епохи. Та чи знайдете ви таку потужність, таку певність у собі?
— Досить, Променю… Досить, — попросила Марія.
Вона охопила долонями своє обличчя, завмерла. Промінь мовчав. Тихо плюскалась вода в берег озера, шуміли смереки. Десь у дворищі гомоніли хворі. Вона підвела обличчя, ніжно й сумно глянула на хлопця.
— Я майже вірю тобі, — сказала вона. — Але моя свідомість не сприймає всього. Я сама собі здаватимуся божевільною, якщо прийму на віру такий світогляд.
— Пусті поняття, — втомлено озвався Промінь. — Косність думки, традиції. Тобі хочеться підтвердження, тобі хочеться чуда.
— Так, — згодилася вона. — Не чуда, а надземного явища. Яке б переконало мене.
— Смішні люди, — підсумував Промінь. — Чудо довкола вас. Оця квітка чудо. Навіть я з моїм знанням не можу пояснити це чудо, тайну квітки. Сонце над нами чудо. Ваші пояснення — лише школярські схеми, щоб зняти комплекс неуцтва. Тайна сонця — його життєдайність. Хіба ви задумувалися над цим? Адже воно породило вас, воно джерело навіть вашої свідомості, то хіба ж його тайна в схемі ядерних реакцій? І ви самі вражаюче чудо. Ваш шлях від мінералу, від амеби до мислячої істоти — чудо з чудес. І в той же час нема чуда. Бо все закономірно. Просто є звичні явища і поки що незвичні… Тобі треба щось таке, щоб вразило тебе?
Вона мовчки хитнула головою.
— Я покажу тобі таке явище. Тільки навряд чи це переконає тебе. А потім ми розлучимось. Я повернуся додому.
Думки вихором крутилися в свідомості Марії. Що він говорить? Невже це можливо?
— Принеси мені який-небудь музичний інструмент. Наприклад, скрипку…
— Для чого, Променю? — здивувалася Марія.
— Побачиш, — спокійно відповів хлопець, загортаючись У халат. — Це буде моїм доказом, чудом, моїм прощальним подарунком.
ЧУДО
Що з тобою, Маріє? Де поділись твоя воля і здоровий глузд? Ти стала жертвою якоїсь фантасмагорії, космічної казочки, тебе заворожили дитячі очі й ніжний голос дивного юнака, його головоломна схематика всебуття.
Як це могло статися? Він просто й спокійно перевертає всі звичні уявлення. Неможливо, щоб патолоґічний, хворобливий розум побудував такі стрункі й лоґічні теорії. Не може бути, щоб він так спокійно і впевнено відстоював їх. Ні, це не гра зрушеної психіки. Тоді що ж?
Усю ніч не спала Марія, лежала з відкритими очима на ліжку, дивилася в пітьму, думала. З сутінків котилися на неї хвилі дивних образів, спалахували в безодні золоті, срібні й голубі зірки, сплітали казкові обриси примарних світів. І чувся ніжний голос… його голос.