Выбрать главу

ВЕСНЯНА ОСІНЬ

Сповнені роботою, мріями, планами, збігали дні. Якось у вересні неждано приїхала Оленчина мати. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, подарунки. Пригубивши чарку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу й схлипнула:

— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете висунутися. Я чула, що ваш оркестр і хор гримлять. У Києві про нього знають. Це добре. Зробіть ім’я, а потім — у місто. Дадуть квартиру, про діток можна буде подумати. Заживете, як люди.

— Тут теж люди, свахо, — докірливо на це їй Миколина мати.

Оленка гарячкувала:

— Як не соромно, мамо? Що ти пропонуєш Миколі? Використати село, як драбину, щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас!

— Люди, люди, — буркотіла Оленчина мати. — Що там люди? Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити.

Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами — марна справа. Не вийде. Вона сформувалася давно й назавжди. Все, що не підходить під штамп її уявлень, буде химерним, неприродним, незбагненним.

Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в кабіну машини, кричала:

— Дивіться, щоб дітей не було, доки не переїдете» Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!

Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь на її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати й батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла іншим шляхом, — але, може, в цьому й їхня заслуга. Часто люди діють від протилежного. Життя складне, його не можна розрахувати наперед.

Золота була осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, у глибині неба розтріпувалися кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою, заглядав у її очі, імпровізував вірші та пісні про своє нев’януче кохання.

— Ой, Миколо, дивися, перехвалиш мене, — щасливо сміялася Оленка, в пориві ніжності притягуючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав від щастя, шалено цілував покриті золотавим пушком руки. А в хвилини найбільшої близькості вони забували світ — здавалося, що їхні тіла й душі зливаються з дрімаючою осінньою землею, а серця — з неосяжним прозорим небом, де заклично кричали журавлі, відлітаючн у вирій.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола зупинявся біля тонкої білокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя, прихилявся до стовбура, читав:

Вже у гості йде барвиста Осінь золота, Наче книгу жовтолисту Тихо розгорта.
Я ходжу по тих сторінках В темному гаю І зову і кличу дзвінко Суджену мою.
Де ти, мріє, озовися? Може, міцно спиш? Чи між хмарами у висі Журавлем летиш?
Чи сховалася між віти В пишному саду, Що тебе я в цілім світі, Мила, не знайду?!
Та нема її і досі, Все не приліта… Не пускає, мабуть, осінь, Осінь золота…

Оленка, удавано гніваючись, тупала ніжкою.

— Як це так, Миколо? Хіба ж я не твоя суджена? Виходить, ти ще когось чекаєш?

— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це ж не я. Це — ліричний герой. Абстрактний…

— Я тобі дам абстрактного героя! — сварилася кулачком Оленка. — Зараз же переробляй закінчення. А то — розлюблю!

— Слухаю, королево моя! Іди туди, сховайся за дубом. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово! Є нові рядки. Читаю…

— Ти не там її шукаєш, — Мовить далина. І дівочим сміхом в гаї Рознеслась луна.
На галявину широку Вийшла з-за дубів Дівчинонька синьоока З кошиком грибів.
Це ж тебе душа бажала, Дівчино проста. Це ж любов мені послала Осінь золота…

— О, тепер добре! Я вже не гніваюсь, любий. Поцілуй мене!

Оленка завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

— А ти знаєш — я теж перевіряла себе…

— Як, Оленко?

— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Уявляла, що вперше бачу тебе. Думала — чи вдруге полюбила б?

— І що ж?