— Ну, напустив туману Горенко, — розвів руками голова. — Ще густішого, ніж Сміян… Але нічого, нічого! Я хоч і закручений у своїй веремії, але теж дещо тямлю й бачу. Ваші діти правильну лінію отримують. Не білоручками виростуть, не базіками. Може, й надто кучеряво промовляють, але то, певно, справа смаку… Ми — люди минулого, ви — нові паростки. Але не дивіться на нас осудливо. Дій — ваш корінь, і ваш цей… що ото дивиться зі стіни… Ціолковський… правильно сказав: ви дивитеся в майбутнє з наших плечей. Тримайтеся ж на тих плечах міцно, і не дуже товчіться, щоб не зробити нам боляче. Що — хіба не так?
Вихованці сміялися, щиро сприймаючи репліку голови.
Виступали вчителі, учні, навіть деякі трактористи. І я відзначив, як розширився світогляд наших людей, як вільно вони ширяють думкою у глибини віків і світів, як зацікавлено обговорюють питання, котрі ще недавно булл привілеєм лише поодиноких мислителів. І уявлялося мені, паче в ті Жовтневі дні сімнадцятого зруйнувалася якась тисячолітня гребля, розметалися вкриті мохом вікові мури, і буйна стихія закутого народного духу рве всі перепони, ламає всі заборони, виходить на широкі простори вільного вияву. Стогнуть камені, плачуть уламки греблі, але поля й луки радіють життєдайним потокам, бо знають: після весняної повені піднімуться на полях і луках буйні жита, трави і квіти.
…Останній день грудня. Новорічний вечір. Усі щасливі, урочисті. Може, трохи тривожні, може, трохи тужливо-елеґійні. Ні зайвих слів, ні помпезних промов. Кілька слів напуття сказав я, вчителі, були пісні, самодіяльність, танці. Прийшов і Горенко з дружиною.
Особливо сподобалися всім співаночки Іванки. Вона одяглася в гуцульський стрій і разом з Толею Вогником танцювала коломийки.
Коли скінчився вечір, я попросив своїх вихованців зібратися окремо в класі. Кортіло сказати їм щось особливе, відкрити душу навстіж, та я спромігся лише на коротке слово:
— Мої друзі! Незабаром ваші іспити випускні. Та ще лишається один-єдиний, останній іспит — іспит життя. Найважчий. Тривожуся, чи зумів підготувати вас до нього?
Катя Гірка мовчки вийшла з-за парти, поцілувала мене. Всі кинулися вслід за нею, обнімали мене, щось галасуючи. Я, здається, плакав від розчулення й наприкінці вечора попросив, щоб вони за день-два написали останній свій шкільний твір на тему «Нащо живе людина?» Не для оцінки, а на пам’ять своєму вихователю.
Якесь солодке спустошення. Я ніби бджола, яка наліталася над полями, над квітучими луками, обважніла од нектару, а потім віддала його у спільний вулик, а сама, втомлена й порожня, знову готується до нелегкого польоту.
Будуть нові діти, нові обличчя, нові серця. Чи замінять вони цих — неповторних, єдиних? Адже кожен з них — сльозина моєї муки, сміх моєї радості, мовчання моєї тривоги.
Минуло три дні. На моєму столі зошити вихованців. На кожній палітурці напис: «НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?»
Хвилююся, відкриваючи палітурки, ніби двері до таємничого світу; що побачу там, чи є там паростки з тих зернин, котрі сіяв і поливав, чи розростаються вони, чи готові до суховіїв, морозів і гроз?
ТОЛЯ ВОГНИК
Нащо живе людина? Мені інколи здається, що слово безсиле, коли нема взаєморозуміння. Пишучи це, я сиджу в лісі на пеньку і намагаюся спіймати, загнуздати думку, передати її смисл і суть на папері… Де там!
Вона тане у високості, як імла, скаче іскрами, пурхає жар-птицею з рук. Лишається лише ніжний запах, попіл від щезлого полум’я, відлуння чудо-слова.
Та все ж таки щось лишається. І того лишку досить для вас, мій дорогий наставнику, мій батьку, бо ви, я це добре знаю, вмієте читати й там, де нічого не написано…
Нащо живе людина?
Щоб зв’язати воєдино все, все на світі: людину й сонце, зірки і птахів, метеликів і квіти, слово й мовчання.
Я вже давно дивувався, чому це так: існують розрізнені слова: «тихий, віяти, степ, лани». А приходить людина і ласкаво промовляє: «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…»