Нащо живе людина?
Щоб народжувати дітей, квіти, речі, поеми, добрі мислі, машини, людяні почуття. Скільки можна народити чарівного, дивовижного!
Людина сумна. Ти їй скажи тепле, ласкаве слово, і вона опроміниться ласкою, і ти введеш її в світ любові й ніжності. Адже правда, учителю? Скільки разів ви зводили нас у світ мрії й подвигу? Дякую вам за це — завжди, завжди.
А дитя… Народити дитя… Як гарно сказав Тарас: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…»
Розкривати новонародженому прекрасну основу світу, творити його душу, допомогти розквітнути його серцю — ось для чого живе людина. Стати східцями, по яких у нескінченну далину пройде людська сім’я — ради цього я хочу жити й умерти.
ЮЛЯ БУЙНА
Нащо живе людина?
А нащо питати? Треба просто жити, і все. Бігати по калюжах під грозовим дощем, ловити теплі краплі розкритим ротом, і сміятися разом з громами. Мені поміг це збагнути Толя Вогник. Ще кілька років тому. Він прочитав нам леґенду про Геракліта, про його вчення, де огонь, блискавиця — основа буття. І ми тоді захоплено слухали свого товариша, і танцювали під грозою, даючи клятву один одному: завжди горіти, але не тліти, не киснути; освітлювати собою шлях, по якому йдемо ми і йтимуть за нами.
Я легковажна? Хай так!
Ви, мабуть, не бачили, як я качалась по траві разом з подругами. Точнісінько так, як це роблять лошата чи коні. І не здогадувались, як вечорами «геракліди» (так ми назвали нашу спілку) танцювали довкола вогнища дикунські танці або водили хоровод, галасуючи несамовито від захоплення й надміру радощів. Мабуть, осудливо похитуєте головою і кажете: «Ай-я-яй, Юлько, як тобі не соромно; тобі поставили таке серйозне запитання, а ти мелеш казна-що!»
А що я можу вдіяти, коли з мене пре якась шалена енерґія, мене торсає, кидає, штовхає до якоїсь дії.
Нащо живе людина?
А щоб навіть на маленькому човні чи кораблику перетнути океан і досягти іншого берега. А коли не стане сил, то хоч і вмерти від спраги й голоду під палючим південним сонцем, чи в полярних льодах, але й смертю своєю прокласти стежку для інших шукачів.
Щоб посадити деревце в степу, не для того, щоб самому з’їсти плід з нього, щоб той плід був до смаку нащадкам, котрі згадають садівника добрим словом. Щоб оповідати казки дітям, слухати дівочі пісні на вигоні, мовчати в самотині, поринаючи думкою в глибину власного серця.
Жити просто, отак, чудово!
Йти в життя, чекати когось, омріяного, незамінного, — зустріти його чи й не зустріти і знову йти і палко мріяти, може, й плакати від самотини, але не скиглити, не скніти.
Мабуть, я надто багато наговорила. Та це ж не шкільний твір, це те, що лише для вас — щира мова моєї душі, учителю. Чуєте?
Нащо живе людина?
Щоб сповнювати морем радощів цілий нескінченний світ.
ЖЕНЬКА СОМ
Для чого живе людина?
Дикі, предковічні хащі з птеродактилями, зубатими, хвостатими, рогатими драконами. Ревище, верещання, завивання, свист, передсмертні зойки в джунґлях, горах.
Океани, моря, на яких жодного корабля, жодного човника.
Бездонне небо з грозами, ураганами, між якими не пролетить жоден літак чи дирижабль.
Земля, де не росте жоден сад, жодна квітка, виплекані любовною рукою.
Планета, довкола якої не чується пісні і слова Шевченка, Пушкіна, Лесі Українки, Байрона.
Земля, не освячена подвигом Спартака, Джордано, паризьких комунарів, Леніна, Чапаєва, Гарібальді, Миколи Островського, героїв Іспанії, Олексія Стаханова…
Навіщо такий світ?
Він ні для чого. Він ще лише пустирище для прийдешнього смислу, для того, щоб ми випололи його й зробили нивою для ЧОГОСЬ.
Мені здається, є багато диких світів у зоряному безмір’ї, котрі ще ждуть творящої руки. Може, нам судилося стати такими сіячами? Хіба не про це писав Ціолковський, не про це ми з вами мріяли?
Для чого живе людина?
Щоб осмислити все, що виростила природа, наповнити своєю творчістю, полюбити. Тоді далекі зорі — безіменні, чужі й холодні — стануть МОЇМИ ЗОРЯМИ. Тоді біль іспанських дітей, які недавно були у нас в гостях, стає МОЇМ БОЛЕМ. І радість ластівки, яка повернулася з далекого вирію до свого гнізда, стає МОЄЮ РАДІСТЮ.
Людина, — мов душа світу. Так мені підказала ваша любов, учителю, що її ми відчували всі ці роки. Ми підемо далі в життя, і ваша любов невідступно буде з нами — незрима, терпляча, мовчазна.
Нащо живе людина?
Вона не може не жити. Вона пуп’янок земного дерева. Цікаво все ж таки уявити, а якою буде сама квітка людських діянь і мрій, тим більше — плід, який з нашого дерева дозріє в прийдешніх віках? Ех, дожити б!..