— Оленко, — почувся голос діда.
Вона озирнулася. На городі, важко схиливши плечі, ніби тримаючи важкий тягар, стояв дід Василь. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між огудиною огірків лежала горілиць Миколина мати. Полотняна сорочка на грудях закривавлена, суха рука судорожно стискає сапу. А очі… ясні очі тихо всміхаються Оленці. Щось шепочуть, печально здригаючись, вуста.
Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.
— Що ж це таке? Дідусю, треба лікаря! Боже мій… Що ж це таке?
— Не треба, — шепотіла мати. — Не треба лікаря… я вмираю… Ніщо не поможе… їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш?
Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли, як степовий легіт, останні слова:
— Я молитимусь за вас матері божій… щоб з’єднала нас… Оленко, їдь па схід… Дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…
Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Усе тіло його тряслося, в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю.
Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленького дерев’яного хреста. Оленка стояла поряд з дідом Василем на колінах, розгладжувала долонями дернину, ніби хотіла прийняти від покійної останнє тепло її.
Другого дня Оленка готувалась до від’їзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами, висушений, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку немає тіла. Тільки вогонь, що вічно палив його душу, інколи засвічувався з-під брів.
Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівного бою. Мільйони людей відкочувалися вглиб країни. Лише віра в правду та любов до рідної землі давала наснагу збентеженим людям.
Оленка питала поради в Громограя, чи має право вона покидати село, дитбудинок. Директор обнімав її, цілував у чоло.
— Їдь, дочко. Я сам дам якусь раду дітям, ти ж повинна берегти не тільки себе, а й майбутнє дитя. Їдь, не сумнівайся.
НА ПЕРЕПРАВІ
Після короткої підготовки взвод, у якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі, фари погашені — боялися повітряного нападу.
Микола вдивлявся у пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко, праворуч, були Сміяни. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не отримав ще від них відтоді, як вирушив з дому. Тільки в короткому сновидінні інколи привиджувалась йому Оленка, заплакана мати, насуплений дід Василь. Воші поставали тінями серед пожарищ, серед імли, серед виру людей. І мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. Ці видіння ще болючіше ятрили його душу, непокоїли серце.
Зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я, мерехтіли сполохи канонади.
Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону, мовчки рушали до переправи.
А переправою нескінченним потоком ішли запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем атак і контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невблаганно накочується на тіло України, поглинає його, ніби якась потвора.
— Тривога! — раптом понеслося від переправи.
З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька ворожих штурмовиків. Заторохкотіли кулемети. Зі стогоном і прокляттями падали в воду ріки бійці, коні. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, ручними кулеметами. Звідкілясь узявся наш винищувач, кинувся на ворожих потвор. Один штурмовик спалахнув і під злорадно-радісні крики сотень людей потягнув чорного димуючого хвоста донизу, врізався у воду, лише стовп вогню і пари піднявся на тому місці.
Й знову заворушилася нескінченна колона, рушаючи на схід.
На правому березі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, почувся знайомий голос:
— Здоров, бра! Звідки ти? Яким вітром?
Микола впізнав Нетребу. Кинулися в обійми один одному. Ляпали долонями по плечах, сміялися від радості несподіваної зустрічі. Комсомольський секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з трофейним автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував: