— Давно з дому? Що чути? Як там у районі? Чи евакуювали дітей з дитбудинку? Де дружина? Виїхала чи ні?
Микола відтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим.
— Жодного листа, — схвильовано відповідав. — Як у воду впали… Зовсім поряд, а не довідаєшся. Коли я виїжджав, Оленка ще нікуди не збиралася. Громограй бідкався, що робити з дітьми. Він чолов’яга певний, щось придумає… А нас кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?
— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо! Ой, який злий! Скільки горя! Скільки смертей і мук! Боляче за людей, які залишаються! Ти тільки поглянь уважно в їхні очі. Стільки болю! Багато горя. Та все мине. Пройде. Довгий шлях, Миколо. Та все ’дно вірю. Прийде мир. Буде ясний день. Чуєш, Миколо?!
— І я вірю, друже! І дід Василь мені на прощання те саме казав. Казав, що, воюючи сьогодні, треба вже думати про грядущий день, мріяти про нього в пеклі війни. Тільки душа інколи не витримує. Муки нелюдські.
— Що ж, — потиснув Миколину руку Нетреба. — Дід твій далеко бачить. Досвід колосальний. Так і треба мислити. А душа… що ж душа… Хай тіло болить, а душа гартується на тому болю. Така епоха. Стальна! Все винесемо! Буде й на нашій вулиці свято. Мені пора. Прощай!
— Прощай, друже! Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…
— Не валяй дурня. Будеш живий. Запевняю. Сам зустрінеш. Точно кажу. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний. Головне — віра, Миколо. Чуєш? Віра! Буває, хмари в небі. Не видно зірок. Але ж вони все-таки є?! Хмари не вічні. Чуєш?
— Чую, друже, — шепоче Микола, дивлячись услід Нетребі. — Хмари не вічні. Вічні зірки.
Мелодія друга
ПЕРША ЖЕРТВА
(З щоденника Громограя)
«…Пустка в душі. Темно.
Зранку на поле виїхали колгоспниці молотити скошений ячмінь. З ними й деякі наші дівчатка з старших класів, подавати на барабан молотарки снопи, віяти зерно. Стояла страшна спека, парило.
Після дванадцятої з-за дніпровської гори вихопилося три фашистські літаки, заторохкотіли з важких кулеметів. Зробили кілька кругів над полем, скинули запалювальні бомби. З-за лісу вдарили зенітки, в небі з’явилося намисто кучерявих хмаринок-вибухів. Літаки розвернулися назад.
Над полем здійнявся чорний стовп диму. Наші пожежники зняли тривогу. В колгоспі запрягли бричку з насосом, помчали до молотарки. Я вивів з гаража мотоцикла з коляскою, зі мною сіли Женя, Ванько і Гриць. Вітько, близнюки й Толик їхали за нами на велосипедах.
Коли ми вибралися на гору за Горілим Лісом, то побачили страшне видовище: лан пшениці палахкотів, полум’яне кільце поволі змикалося довкола молотарки, що стояла на вижатій ячмінній нивці. Жінки тікали від пекучого вогню, кричали, деякі падали на землю і, затуливши долонями обличчя, качалася по стерні. Пожежники врізалися бричкою в ще вільний прохід, поливаючи людей потужним струменем: про те, щоб врятувати хліб, годі й думати.
Я звелів хлопцям покинути мотоцикла і веломашини під лісом, бігти на поміч. Ми облилися водою, кинулися підводити жінок з землі та виводити їх з палаючого кола. Знявся вітер, над полем покотилися вихори, свічкою загорілася скирта свіжої ячмінної соломи, жбурнула в небо криваво-чорним струменем. Я задихався від жари й пилюки, смертельне кільце звужувалося.
— Молотарка! Молотарка загориться! — кричав агроном, котрий теж прискочив однокінною бідою. — Молотарку треба рятувати! І трактор обгорить!
— Туди вже не підступишся, — бідкався старший пожежник.
— Чи всі вийшли? — запитав я своїх хлопців. — Дівчата наші де?
— Каті нема! — гукнула Юлька.
— Де вона була?
— Там… біля молотарки, — сказала якась стара жінка. — Я бачила, як вона помагала Мотрі. Мотря ж кульгає.
— Мотре! Де ж Катя?
— А вона мене довела осюди, — на місце, де стояла, показала Мотря, витираючи долонею брудне від сажі обличчя, — а сама знову побігла до молотарки.
— Так чого ж ми стоїмо? — стривожено вигукнув Ванько Першоцвіт. — Рятувати!
— Ванько! Зажди!
Він махнув рукою, вихопив у когось з пожежників мокрого лантуха, накрився ним і пірнув у стіну диму та вогню. Я дав знак хлопцям і разом з ними побіг услід за Ваньком. Довкола розляглося пекуче чорно-сіре гариво. Ми розгублено никали серед нього пробиралися наосліп туди, де мала бути молотарка, нарешті не витримали й вернулися назад.
— Лийте, лийте воду в той бік! — кричав я пожежникам, хоч вони й так старалися з усіх сил.