Він піклувався раніше про сіялки і культиватори для поля, а тепер виводить свою дружну, роботящу бригаду на інше поле, для іншого посіву.
«З такими не згине рідний край, не пропаде, — подумав Микола, заглянувши в спокійні очі агронома. — Вони — сіль землі, його основа. Доки ось так упевнено мозолясті руки триматимуть зброю, як плуг і косу, — не панувати чужинцям на нашій землі!»
До сержанта наблизився хлопчина років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— А ти куди? — здивувався сержант. — Малий ще. Катай додому.
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопчина.
— Що значить — сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — Живе в далеких родичів. Ти Юрку, справді йди. Рано тобі в партизани.
— Товаришу агрономе, — чорні оченята Юрка сповнилися вологим блиском, — хай дасть. Я все ’дно піду. Щоб я вмер, піду!
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були невинні, лагідні, а десь у їхній глибині зачаїлася недитинна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дай йому карабіна…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся. Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою.
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка.
Микола глянув на хлопця.
— Ти вмієш грати?
— Угу, — кивнув Юрко. — Люблю музику, пісні. І день і ніч слухав би. А ви музикант — еге? Ось у вас на плечі, в футлярі, кобза? Еге?
— Вона, — важко всміхнувся Микола.
— Заграйте, — благально попросив Юрко. — Хоч одненьку пісню. Я ще ніколи не чув кобзи.
— Добре, — згодився Микола, добуваючи кобзу з футляра. Сівши на ящики з патронами, він підстроїв її, взяв кілька звучних акордів.
Перед очима попливли рідні ліси, материнська хата, Оленка серед пишних гвоздик. Біль стискав серце, переливався в слова:
Підняв обличчя від кобзи, глянув перед собою. У двері кімнатки зазирали бійці, вусатий сержант змахував сльозу з вій. Агроном, зітхнувши, здивовано поглянув на Миколу.
— Імпровізуєте? — здивувався він. — Бо я щось такої пісні не пригадую.
— Я композитор за фахом. Скінчив консерваторію. Був у Сміянах завклубом.
— Пригадую, — зрадів агроном. — Виступали у нашому райцентрі. Ось бач, — хіба думалося, що так зустрінемося? І в нас уже йшлося до того, що буде гарний оркестр. Юрка ось хотіли послати в Київ учитися, в музичне училище. Рояля купили для клубу. Так війна ж. На роялі так нікому й разу заграти не довелося.
— А рояль де? — зацікавився Микола. — Тут, у клубі?
— Атож, на сцені.
— Можна спробувати?.. Може, востаннє…
Микола, обережно ступаючи поміж сонними бійцями, пробрався до сцени, легко скочив па неї, одгорнув завісу. За нею стояв новенький рояль. У коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола поклав кобзу й автомата на підлогу, підняв кришку рояля, сів на табуретку. Поворушивши пальцями, пробіг по клавішах. Чиста лагідна мелодія порушила тишу, відлунюючись у закутках клубу. Біля дверей заворушилися солдати, селяни, заблищали захоплені оченята Юрка.
Микола забув про все. Він пірнув у стихію звуків, поплив за її нестримною течією. Навала останніх вражень покотилася через серце, вимагала виходу в музиці.
Бійці прокидалися, підводилися. Селяни наближалися до сцени. Вони заворожено й здивовано дивилися на худорлявого, запиленого бійця, котрий чаклував біля рояля. Звуки, що сповивали їх, малювали широкі, безмежні степи, хвилі золотого колосся під подихом вітру, а понад тим плином — спів жайворонка у високості. Дзвінко відлунює у небі хорал, який славить красу рідної землі, радість життя. Пливуть у бездонному дивоколі білі хмарини. Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору.
Раптом грізний акорд! Ще один! Ще!
Чола бійців нахмурюються, оповиваються смутком. О ні, на землі не мир, не радість безжурного життя, не усмішки дівочі. Ідуть з гуркотом по випаленій землі ковані чоботи ворогів, а поряд — мертва дитина, летять угорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть жінки, матері.