— Мертвий…
«Почалося, — майнуло у Миколиній свідомості. — Як просто, як звичайно. І нема страху, нема подиву. Може, й я зараз упаду, скошений осколком…»
Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. «Умирати — так умирати! Аби тільки танки не пройшли!..»
Простір довкола оповився жовто-сірою ватою мли. Микола все робив машинально, мов уві сні: стріляв, заряджав, міняв диски. Десь у іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородань, клекотів кулемет.
— Німці!
Німці? Де? Микола визирнув з окопу. Поміж танками побачив мишасті постаті. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли до горба, падали, знову вставали. Стріляли й знову падали, розкинувши руки.
Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик:
— Пряме попадання!
Стальні потвори ревли вже недалеко. Дядько повільно, хазяйновито добув в’язку гранат з пічурки, кивнув Миколі.
— Я пішов. Прощавай, коли що…
Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’янами. Микола побачив його підошви з великими, старанно прибитими латками, почув його вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася чорно-сіра фортеця з хрестом на башті, гучно заскрекотіли траки гусениць. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонув на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла розірвана гусениця. Микола відсахнувся. Потім, пересиливши страх, виглянув з окопа. Бородатий полтавець лежав біля понівеченої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка виповзли зелені постаті танкістів. Микола, не цілячись, провів автоматом по них. Постаті попадали в бур’яни й більше не ворушилися.
На горбі горіло п’ять танків. Кілька вцілілих повернуло назад. Відкотилася й навала німецьких солдатів.
Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопа. До нього наблизився взводний — запилений, з підв’язаною закривавленою рукою, без пілотки. Задихаючись, зупинився, витер брудний піт з чола.
— Першу атаку відбили, Горенко. Чуєш? Ми відбили їх.
— Чую, — прошепотів Микола. — Мої сусіди убиті…
Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:
— Нас лишилося п’ятеро, Горенко. Всього п’ять душ із цілого взводу. Іди до кулемета. Там нікого нема.
За дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола бачив лише сіро-зелені мундири, які повзли поміж бур’янами, гримлячі танки, відчував під руками гарячий затвор кулемета, все інше розпливалося в іржавому тумані.
Зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу кинуло навзнак, в останню мить ще устиг побачити дві ракети, що зеленими зірочками спалахнули над Дніпром — сигнал до відступу… усі переправилися. Та небо враз звалилося на нього купою уламків, і все з гуркотом покотилося в бездонну глибінь, у небуття. Світ огорнула тиша.
ОДИН
Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до Мнколиного слуху звуки вибухів, далека канонада. І він навіть не міг втямити, що воно й до чого, йому здавалося, що він маленьким хлопчиком лежить на печі і чує, як бабуся, пораючись, щось бурчить, бу-бу-бу! — глухо грюкає рогачами, ду-ду-ду! — стугонить заслінкою, від якої аж пашить на всю хату жаром, і жар цей проймає і його, Миколу, хоч він аж за комином. Він кидається, борсається, хоче втекти з печі, підводить голову…
Що це навколо? Люди… Чому вони лежать тут непорушно, дивно розкинувши руки? Шинелі якісь пошматовані, зброя, порожні гільзи від набоїв. Горить село, мерехтять далекі язики полум’я і здається, що люди ворушаться. Поволі він приходить до тями, розглядається. Ось взводний. Юнацьке обличчя скривлене якоюсь дивною посмішкою, мертві очі вп’ялися в небо.
Микола помацав рукою довкола, намацав кобзу, наплечник, поповз вздовж окопу. Невже, крім нього, нікого нема? Скрізь мертво — жодного звуку чи стогону. Страх стиснув серце. Хотів звестися на коліна. Встав і скрикнув від болю в шиї. Знову впав. У голові паморочилося, дзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить добратися до Дніпра. А там… якось на той бік… до своїх.
Минуло кілька годин… Чи хвилин? Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль, ніби підповзала якась чорна потвора, щоб задушити його, знівечити до краю, осліпити, кинути в темне провалля. Враження було таким болісним, зримим, що Микола через силу аж звівся на руках, щоб захиститись. У грудях хрипіло, віддавало пекучим болем у серці, але він бурмотів щось назустріч ночі, божевільно погрожуючи їй: