Хмара вогню й землі накрила їх, оглушила, притисла до землі. Оленка відчула, як пекучий біль пронизав усе її тіло. Вона закричала, та гуркіт вибухів заглушив її крик. Вужем закрутилася в пилюці, шаленіючи від муки. Санітарка схилилася над нею, розгорнула одежу.
— Тужся, тужся… бідненька ти моя!
Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, вивергаючи смерть на землю, ворожі літаки, й не почувала страху. Їй було байдуже. Смерть так смерть. Нема вже нічого, ні світу, ні минулого, ні прийдешнього. Є лише біль, мука й безконечне чекання. Скоріше б. Скоріше…
Її тіло потрясла нелюдська судорога. Біль прокотився десь у глибину, на мить залишив Оленку. Санітарка вовтузилася біля неї, замотувала щось червоне в пелюшки, що їх вийняла з вузла молодої матері.
— Дочка! — загукала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?
— Оксаною, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко.
— Гарне ім’я, — похвалила санітарка, — А батько де? Батько знає?
Оленка заперечливо похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.
Чому вона мовчить? — спитала злякано.
Санітарка хотіла відповісти, та зненацька просто на них дихнув огняний вихор. Літаки з ревом пройшли низько над ними, розкрилася пекуча безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Настала страшна, моторошна тиша. У тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик.
Мелодія четверта
ЩО РОБИТИ!
(З щоденника Громограя)
«… В селі з’явилися червоноармійці. Риють траншеї, будують бліндажі з вікових сосон. З-за дніпровської горн часто свистять міни, рвуться то тут, то там. Вже згоріло кілька хат, поранено більше десяти жінок. Люди одсиджуються в окопах, у погребах.
Як сталося, що ворог уже на Правобережжі, а наші війська лише тепер готують тимчасову лінію оборони? Сподівалися, що не дійде сюди? Прогаяли час. Що ж тепер буде?
Я ходив до лісництва, розшукав командира роти, розквартированої в Сміянах. Він розглядав розкладену на траві потерту карту, батькував вусатого старшину.
— Ти мені, так твою розтак, з-під землі пального дістань! Чуєш?
— Можна було б на аеродромі захопити цистерну, — буркотів старшина, — так месери кляті не дають дихнути!
— Нічого не хочу знати! — гримнув командир. — Іди, й не вертайся без пального!
Він побачив мене, запитливо підняв брови.
— Хто ви?
— Директор дитбудинку Іван Громограй.
— Чого треба?
— Молодших вихованців евакуювали. Старші — семикласники — лишилися тут. Не вистачало машин. Одинадцять душ. Зі мною — дванадцять. Може, ви б допомогли?
— Як?
— Виїхати… Вибратися…
— На чому? Куди? — примружився командир. — Ви розумієте ситуацію?
— Ні, — признався я.
— Ото ж бо й в. Фашисти замкнули кільце. Куди вам прориватися з дітьми? У нас кілька танкеток, десяток газиків, а пального ні грама.
— Що ж робити?
— Чекати. Надіятися.
— На що?
Командир розвів руками.
— Я розумію, — гостро відповів я. — Але мої діти не мають притулку. Інші мають сім’ю, батьків, Коли що, матимуть хоч якийсь захисток. А мої…
До командира підійшли заклопотані бійці, покликали. Він махнув мені рукою, вибачливо кивнув, десь побіг. Так я нічого й не зміг добитися. Прийшовши до школи, зібрав вихованців, пояснив їм ситуацію.
— Невже відступлять наші й звідси? — сумно запитав Сергійко Кремінь. — Хіба на Дніпрі не зупинять фашистів?
— Зажди, Сергійку, я поясню. Так сталося, діти, що ворог тимчасово окупував частину нашої землі. Можливо, прийде й сюди. Треба врахувати й таке. Що будемо діяти? З оточення навряд, щоб ми вирвалися. Ви вже великі, хоч і неповнолітні. Давайте разом думати, що нам робити.
— В партизани йти, — одразу ж сказав Гриць Діброва.
— Згоден, — басом підхопив Вітько Гора. — Пам’ятаєте наш «Таємничий Острів». Там же в нас готова фортеця. Підрихтуємо землянки, зробимо припаси. Зброю добудемо.
— У нас п’ять дрібнокаліберок є, дробовик, — додав Толик.
— А може, тут залишимось? — тихенько запитала Марта.
— А німці? — озвалася Юлька. — Вони прийдуть і заберуть нас, як ягнят. Постріляють, і все.
— Тільки в партизани, — кивнула мені Катя. — Там, за Круглим Болотом, у «Таємничому Острові», ніхто нас не знайде. Навіть у селі ніхто не знає про той паш притулок.
— А дід Сміян? — здивувався Сергійко. — Він же помагав нам будуватися.
— Дід Сміян — вірний чоловік, — втрутився Толик, — На нього можна покластися. Я за те, щоб сховатися там. Доки наші вернуться. Та й просто так сидіти не будемо…