Я слухав їхні роздуми й тривожно міркував. Іншого виходу у нас не було. Попросити людей, щоб прийняли моїх вихованців як своїх дітей? Не вийде. В селі знайдуться людці, які можуть видати німцям. Ні, дитячий план поки що єдино надійний.
Вже тиждень, як ми приводимо в порядок «Таємничий Острів». Старий Сміян схвалив наш план і згодився допомогти. Ночами їздимо до свого притулку, впорядковуєм велику землянку, кілька запасних. Усі вони з’єднані ходами, замасковані дерном. Добратися до табору, хто не знає стежки поміж трясовиною, неможливо. Перебрали продуктові запаси, завезли нових: консерви, сухарі в паперових мішках, картоплю, цукор, сіль, сірники, мило, ковдри, білизну, а також два дробовики, дрібнокаліберки з запасом патронів, сокири, посуд. Заготували в землянках сухих дров, підрихтували пічки.
Одної ночі нас перестріли солдати. Вимагали пояснень. Ми попросили викликати командира. Я мав з ним конфіденційну розмову, пояснив усе, як є. Попросив зберегти таємницю. Командир потиснув мені руку, похвалив.
Він дав нам кілька карабінів, ящик патронів. Вихованці на сьомому небі від захвату. Про наші вилазки зі старим Сміяном ніхто в селі не здогадується. Я звелів йому не говорити жодній душі. Сьогодні — остання ніч. Переночуємо вдома, а ранесенько — до лісу.
Гримить канонада. Ніч темна, страшна. Якась сира, осіння погода, немов плаче небо. Діти дрімають чутливо, прокидаються, скрикують уві сні. Я чатую, не можу заснути.
Виходжу надвір. На тім боці Дніпра заграва. Горять села. Плесо червоно мерехтить, ніби не вода плине між берегів, а кров.
Тривожно. Мабуть, пора збиратись, скоро четверта. Передсвітання.
Діти сплять одягнені, я їх тихенько пробуджую. Вони мовчки схоплюються, вмиваються, слухняно йдуть за мною. Толик хапає мене за руку.
— А телескоп? — хвилюється він. — Обладнання обсерваторії. Ми забули перевезти до лісу. Тут може пропасти.
— Потім, Толику, — заспокоюю я. — Головне, самим устигнути. Зробимо якось вилазку вночі.
Спускаємося з ґанку, зупиняємось на подвір’ї. На горбах і біля берега стрілянина, крики. На околиці Сміянів горять хати.
— До лісу! — рішуче закликає Гриць.
— Заждіть, — зупинив їх. — Там бій, хіба не бачите?
Смолоскипи заграви осяяли соснові посадки. Біля них з’явилися постаті в темно-зеленій уніформі. Стріляючи на ходу, побігли до села.
— Німці! — скрикнула Катя.
— Вони, — похмуро згодився я. — Вернемося до школи. Зачекаємо. Гадаю, що одразу вони нас не зачеплять. Пізніше ми вислизнемо й подамося у свою схованку.
Діти неохоче побрели до школи, зібралися в підвалі-бомбосховнщі. Було незвично, неприємно, гидко. Якось ніяково й спустошено на душі. Не встиг, не вберіг…
Позаду лишалося мирне, спокійне, радісне життя, сповнене надій і творчості. Що ж обіцяло майбутнє? Довкола — вороги, розтоптані мрії. І лише одне-єдине мерехтить вогником у душі, недоторкане — надія».
Мелодія п’ята
ЗУСТРІЧ З ЛЕҐЕНДОЮ
СИЛА ЖИТТЯ
Микола не вмер того страшного дня. Очуняв під холодною землею, насипаною на груди. Поворушився, судорожно намагаючись вдихнути хоч краплю повітря. Сильний біль у грудях знову затьмарив свідомість, кинув у полон марення, йому здавалося, що він лежить біля підніжжя високої крутої гори. Вершина її вкрита хмарами. Вони опускаються все нижче й нижче і давлять, давлять на нього, сірі, похмурі.
Якийсь голос шепче Миколі, що на тій горі його батько тримає великий тягар. Уже безліч віків. Микола повинен замінити його.
Він дивується. Адже батька давно нема, загинув від куркульської кулі. Чому він на горі? Що за тягар у нього на плечах? Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитися. Довкола дрімучі скелі. Ні душі… У хмарах потонуло все.
Розгрібаючи глевку землю, Микола подерся вгору. Не міг заглушити вогняного голосу душі, котрий вимагав, будив, термосив, штовхав: не зупиняйся ні на хвилину! Рухайся, повзи, інакше — смерть! А хіба він не вмер? Хіба ж його не вбили? Убивали… Та йому ще треба на вершину… На ту, де батько знемагає під тягарем, закривавлений і німий.
Роздираючи до крові руки й ноги, чіпляючись нігтями за кожну щілинку, він без пам’яті, раз у раз провалюючись у небуття, все ж видирається з-під землі. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдає очі. Та він не здається. Сили покидають його. Важко бухає кров у скроні, зелені, червоні, жовті кола пливуть перед очима, знесилені руки ковзаються по мокрому камінні. Та перед ним знову виникає образ батька, котрий чекає на горі. І він знову продирається вперед.