Нарешті він бачить вершину гори, промоїни в тумані. Хмари лишились унизу, під ногами. А тут сяє сонце, усміхається Миколі. Перед ним, на вершині, засяяли очі батька, напружені, сповнені болем.
Яке дивне в нього обличчя! Чому воно так міниться? О, це вже ніби не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме, але чиєсь дуже рідне… Чому так багато облич? Що це означає?
— Ти не дожив, не доніс свого тягаря! — ніби почувся чийсь суворий голос. — Повертайся в життя! Відомсти ворогам своїм!
Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря розривало легені.
Микола в непам’яті виборсався з сипучої землі, підвівся на руках, поглянув навколо. Видиво розтануло. Нема нікого. Є ніч. Є могила, звідки він виповз нелюдським зусиллям. Невже не добили його вороги? Невже це не сниться?
У нього ще стало сил згребти холодну глину докупи, нагорнути горбок над ямою, щоб і знаку не залишилося, що він вижив, виборсався звідси. Предковічна життєва жага понесла його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра додавав сили. Микола, звиваючись ящіркою, скотився яругами вниз, до ріки. Нічого не бачив, не чув. Лише знав, що має жити. Жити будь-якою ціною! Він ще не відплатив ворогам за смерті й розп’яття, не доробив свого, не створив того, що належить! Він не мав права на смерть!
В легенях хлюпоче кров. Запеклися чорною піною вуста. Та якась незнана сила оволодіває Миколиним тілом, ворушить його руками й ногами. Недалечко вже дніпровська хвиля. Микола підповз до річкової течії, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи вгамував палючу спрагу. Наткнувся руками на уламок товстої дошки. Не задумуючись, учепився за неї, відштовхнувся від берега, поплив.
Мокрий одяг, чоботи тягнуть вниз, на дно. Руки слабнуть. Ні, ні, не здавайся! Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть! Терпи!..
Чорніє щось спереду. Невже берег? Став на непевні ноги — під ногами дно. Микола, заточуючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки. Невже не стане сил добратися до людей? Невже доведеться сконати десь тут?
Химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Хто це біля нього? Звідки музика?.. На перевернутому човні сидить сивий чоловік з кобзою в руках. Щось знайоме, рідне в його очах, у виразі обличчя. Він усміхається приязно й сердечно. В Миколиній свідомості якась дивна роздвоєність: він знає про те, що лежить у нічних сутінках на піску — розбитий, постріляний, конаючий, і разом з тим бачить довкола ніжне світання, весняні лози, рожеві хмаринки у високості, спокійну, впевнену людину з старовинною кобзою в руках, такою, як і та, що лишилася в могилі, розтрощена німецькими кулями. І ніяк не міг поєднати ці дві реальності, видіння переплітаються, розходяться, хвилюють його, ятрять серце, завдають нестерпного болю.
— От ми й зустрілися, — сказав літній чоловік, ніби почувши думки пораненого солдата.
— Хто «ми»? — шепоче Микола почорнілими вустами.
— Ти і Я, — усміхнувся невідомий. — Така зустріч рідко відбувається. А жаль… Кожному варто було б досягати її… в надзвичайних умовах. Ти молодець — зумів подолати невблаганність… і ось ми зустрілися…
— Хто ж ти? — прохрипів Микола, — І де ми… зустрілися? Ось я лежу… на березі Дніпра… коли рідна земля стогне під чобітьми ворогів… А ти — такий спокійний, певний себе, ніби й нема на світі ні війни, ні руїни.
— Для мене вже нема. Все це в минулому.
— То хто ж ти? Хто?
— Подивися гарненько. Хіба не впізнаєш?
— Не можу згадати… забув, — втомлено шепоче Микола.
— Я — це ти, — докірливо сказав літній чоловік. — Ти в далекому прийдешньому. Тоді, коли вже в світі запанують мир і радість, коли знову зазвучать пісні й музика, а не гармати… Придивися гарненько…
— Бачу… Ніби й так… Але як же це можливо?
— Приймай так, як є, — сказав старший Микола. — Ти був приречений, знищений ворогами, подолав смерть. Знову повернувся до життя.
— Це лише випадок… виграш у страшній лотереї, — зітхнув Микола. — Хто зна, що буде зі мною далі.
— Виграш буває лише у сліпців, — нахмурився майбутній Микола. — А в тебе — подвиг.
— Ти — це я? — все ще не вірив Микола. — Привиди… Марення… Отже… ми здолаємо ворога? Переможемо? І я житиму?
— Ти ж бачиш, — терпляче мовив старший Микола. — Ти живеш… Цим усе сказано.