У мене все похололо.
— В Німеччину? Навіщо? Я звикла тут. Друзі, рідна земля.
— Сентименти, фрейлейн. Ти сирота, батьків нема. Перед тобою світ, майбутнє. Ти побачиш Європу. Дякуй фюрерові, він відкрив для тебе справжню романтику. Запиши її прізвище, ім’я — звернувся до солдата, потім до мене: — А тепер іди, скажи, хай заходять інші.
— Як побачив я того офіцерика, так закортіло мені заїхати йому в ухо, аж кулак засвербів. Худорлявий, плюгавий. Я б сам з ними обома справився. Стримався, мовчу, дивлюся з-під лоба.
Він з-за столу:
— Скільки років?
Я мовчу, буцімто не розумію по-німецькому.
— Скільки тобі років? — запитує по-нашому солдат, що зліва від мене.
— П’ятнадцятий рік пішов, — кажу.
— Ого, — засміявся офіцер. — Чудовий тип древньої бестії. Війну любиш? — знову запитує мене через перекладача.
Я на нього дивлюся здивовано.
— Який же дурень її любить?
Він нахмурився.
— Гострого язика маєш. Прикидаєшся дурником? Не раджу. Я маю на увазі не війну як руйнацію, а як героїчну пригоду. Як випробування сили й мужності!
— Пригоди люблю, — притишено відповідаю я. — З друзями люблю творити, будувати, вчитися.
— Гаразд, досить. Поїдеш у Німеччину. Запиши його. Йди і хай наступний зайде. Але, чорт забери, в них є щось дратівливе. У кожного з них…
— У мене було дивне відчуття. Не знаю, звідки воно прийшло, але зненацька я ніби прокинувся. І відчув, що все довкола — тяжкий сон. Те, що на нашій землі вороги, що ми в полоні, що повинні слухати їх, виконувати накази. Якийсь дурний, ганебний сон. Але він скінчиться. Треба лише не лічити годин, днів, а просто знати, що це — сниться. Ні, ні, вчителю, ви не думайте, що я фантазую… я не хочу сказати, що ми самі собою прокинемося, що вороги щезнуть самі собою.
Мене щось питав офіцер, я довго не міг збагнути, чого він хоче. Щось про покликання, про романтику. Я відповів йому, що люблю романтичні образи, наприклад, Вільгельма Телля. Він чомусь був невдоволений. Проте обіцяв, що ч можу стати офіцером великого рейху, якщо оберу правильний шлях.
Я вийшов з кабінету й одразу не міг вам розповісти всього, але сам собі розмірковував над його останніми словами. Мене вразили саме ці звичайні слова: правильний шлях. Що це означає? Адже таку фразу, певно, кажуть своїм вихованцям усі вчителі, всі батьки в будь-якій країні. То що ж, правильний шлях є лише воля того, хто має силу, владу? Воля окупанта, насильника? Заждіть, я поясню думку. Я сам розібрався в усьому. Ми ж вам, учителю, писали свої думки — навіщо живе людина? Це та ж сама тема. Але при зустрічі з ворогом я особливо гостро відчув її важливість. Що ж є правильний шлях? Зберегти тіло, життя? Ні. Бо зберегти його можна й зрадою. Мати їжу, житло, спокій? Ні, бо цей шлях веде до байдужості й звиродження. Добути силу, владу? Ні, бо сила без краси приведе до злочинності. Добути знання? Ні, голе знання страшне, адже й цей офіцер, напевно, людина освічена. Освічений кат, що може бути страшніше? І я збагнув, як легко визначити правильний шлях. Уявити собі, що ось, перед тобою може загинути те, що породило тебе: мати, брати, країна. Захистити їх — ось правильний шлях. Заступити собою. Так роблять навіть малесенькі птахи, захищаючи пташат від лиха. А ми ж люди! Навіщо мені життя, коли не буде нашої України, Радянського Союзу, Дніпра, наших людей? Про що я писатиму вірші? Про «подвиги» СС? Славитиму фюрера? Учителю, друзі мої, я схвильований і кажу, мабуть, плутано… але вірте мені, мої слова — щирі. Сьогодні я вирішив остаточно, як. діяти…
— А мені його жаль, офіцера того. Освічений, вихований. А куди пішла його освіта? Для чого? Ми недавно роздумували: навіщо живе людина? А навіщо він? Виконує чужу волю, руйнує людські долі, хоч ще не має власної. Нема мети, нема нічого справжнього. Він дивився на мене, мов на дитину: підійшов, погладив по голові. А я бачила його злиденність, його душевну убогість. І мені було гарно, що відчувала себе поряд з ним людиною. Не пиха, а полегкість, тепло у серці, відчуття певності. Я єсть, я жива, я така, як треба. А він — увесь штучний, зроблений. Ось чому в мені заворушилося почуття жалю. Адже він колись був дитиною, і можна було з нього сформувати людину. Було ж багато в Німеччині хороших людей. Був Тельман, Карл Лібкнехт, були великі музиканти, поети… Чому ж така швидка й страшна зміна? Як могло це статися?