…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.
— Пане вчителю! Спите?
— Чого вам? Дайте спокій.
— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчителю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам перефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.
— Ви все висловили, Онопрію?
— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…
Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?
Незабаром світання. Що буде? Що буде?..
Вранці «комендант» зчинив гуркіт. Злий, невиспаний, він тупцює біля дверей, кричить:
— Хутчій, хутчій! Окрім вас у мене роботи прірва! Не спати через вас, песиголовців! Нема дисципліни, пане вчителю!
Вихованці юрмляться біля дверей. Я не бачу поміж ними Сергійка Кременя.
«Комендант» стоїть біля дверей зі списком, вигукує прізвища, імена. Я виходжу останнім. Онопрій уже пішов до гайку, діти за ним. Я оглядаю клас. Порожньо. Кілька шухляд, шафи біолоґічного кабінету. Певно, Сергійко сховався там. Останній іспит. Хто його тримає, я чи діти?
— Сергійку! Обережність, — шепчу я в простір кабінету. — Синку, я люблю тебе і вірю в тебе.
Мовчання. Лише серце гупає в груди.
— Пане вчителю! Я чекаю. Що, жаль розлучатися зі школою? Хе-хе. Крашу дадуть нові хазяї, якщо слухняненькі будете!
Діти дивляться на мене. Що я скажу, що відповім бридоті? Я виходжу надвір і не глянувши на зрадника, його нема. Трухляк, що відгонить смородом. Треба минути, обійти, переступити.
Онопрій проходить поміж дітьми, обмацує хлопців: певно, страхається прихованої зброї. Вони сахаються від нього. Зрадник гидко лається. Ось він зриває з плеча Толика футляр з кобзою.
— Що це? — вишкірює зуби. — Що за ружжо? А, бринькалка? Ну, тепер вже не понадобиться. В рейху будеш на піянінах грати чи що там у них. Мужицьку музику забувай!
Толик огидливо вириває кобзу з його рук, тремтячими пальцями застібає ґудзики футляра.
— Юда! — виразно чується з гурту дітей. — Продажна шкура!
— Гей ви! — ричить Онопрій, клацаючи затвором карабіна. — Я вам покажу юду! Задрипанці, байстрюки! Краще на свої колеса огляньтесь! Учора були піонерами, а завтра — гітлерюґенди! Нічого, нічого, — «хайль» кричати навчитесь не згірше «будь готов»! Ану, марш вперед, босото вошива!
— Не зачіпайте його, діти, — кажу тихо, спокійно. — Скажена собака кусається. Ходімо.
Йдемо горбами до Дніпра. Можна було б шляхом, але Онопрій, певно, соромиться односельчан: веде ж на глум ворогам учнів-сиріт та їхнього вчителя.
Діти пригнічені, насторожені. Оглядаються, дивляться на мене, на «коменданта». Він підозріло примружує очі, киває на карабін.
— Пане вчителю, скажіть своїм соплякам, щоб мали розум. Я тримаю на мушці вас — персонально! Хе-хе! Ясно?
Я мовчу. Діти теж не обзиваються, йдуть, дивлячись під ноги.
— Перестріляю як цуценят, — бубонить Онопрій у мене за спиною. — Ось маю ще автомата, окрім карабіна. На всіх вистачить.
Відчуваю, що йому страшно. Він заспокоює себе погрозами. Вступаємо у віковий ліс. Зривається холодний вітер, з заходу пливуть сірі, покошлані хмари. Дерева глухо гудуть, розхитують верховіттями, ніби збираються полетіти, зрушити з місця, втекти.
— А взагалі, правду кажучи, — варнякає Онопрій, — не розумію я вас. Така доля випадає — в Європі побувати, стати вчителем у німецькій школі. І цим голодранцям відкриті всі дороги, а ви комизитеся. Чого, хотів би я знати? Чого тут жаль, у цій вошивій Україні? Ні культури, ні житла справжнього, ні харчу путнього. А там, що не візьми — дороги, машини, заводи — культу-у-ра! Можна поїхати в Америку, в Францію! Не життя, а роман!
Шелестить багряне листя під ногами, пахне дитинством, казкою, дихає несказанним духом ніжності. Тернові кущі чіпляються за рукави, не пускають. Діти на ходу обривають сизі ягідки, жують. Я теж пробую. Терпкий сік холодить язика, чомусь до очей підступають сльози. Онопрій хихоче:
— Нічого, звикнете до чужого, стане своїм. Головне, пузо сите, є якась шкура на тобі, є затишок. Все інше — забобон, бабині казки.
Берези гублять барвисті шалі свої. Їм не жаль тих втрат, бо мають нескінченне, невичерпне багатство: вітер, простір, землю, дощі, зорі, сонце. Знову витчуть пишне убрання…