Він розвеселився. Сині іскорки блиснули з очей.
— Як це можливо, Маріє? Що ти кажеш? Це не під силу навіть богам, якби вони були…
— Хай так. Але чому тоді ти не залишишся тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про братерство… Тоді залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання. Адже ти знаєш так багато…
Промінь по-дитячому розвів руками.
— Ти ж знаєш, Маріє, що це неможливо. Навіть ти вважаєш мене хворим… Не заперечуй… Я знаю, що ти сумніваєшся… Ти — як човен серед океанської бурі… А інші — вони просто не будуть задумуватись. Посміються, і все…
— А ти їм доведи! — не здавалась Марія.
— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енергії, які вона ще не заслужила. Закон рівноваги покарає і людей, і того, хто посміє порушувати космічне право. Уяви собі, що якась людина в мурашник внесе полум’я електродуги. Буде це для мурашок чудом? Буде! А корисно буде це їм, як ти гадаєш?
Марія мовчала. Все було сном, кошмаром, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат, і …спокійні розмови про тайни світів.
— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Чуда ніколи не буде. Все закономірно. Все в свій час. Отже, мені не треба залишатися тут. Я міг би залишитись тут, лише забувши, звідки я…
— Тоді забудь, — прошепотіла палко Марія.
Промінь вражено замовк. Дивився пильно на неї, ніби вперше побачив її. Читав у серці, ніби в розкритій книзі. Він читав про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про її ще не висловлене почуття. Марія затримала подих, ждала. Чого вона ждала?
— Це неможливо, — помовчавши, сказав Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, який зупиниться в невеликому потоці…
— Не треба… Я збагнула… Не треба, Променю… Роби, як знаєш…
— Тоді ходімо. Ходімо, я дам тобі свої «докази»…
— Не треба. Я не хочу, — сумно сказала Марія.
— Ні, треба. Ти повинна вірити. Ні, не вірити, а знати…
Вони рушили до будинку. Чергові фельдшери і санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з новим хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.
На столі вже лежав футляр з скрипкою.
Марія, ще не вірячи, оглянулась, ніби шукала чогось.
— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти шукаєш якогось обману. Ти думаєш, що я щось підготував… своєрідний фокус.
Промінь сказав:
— А тепер ходімо, Маріє… Пора. Я візьму скрипку. Ми підемо подалі від людей. Ще один доказ тобі. Та ні… Хай це буде не доказ, не чудо…Хай це буде моє прощання з тобою…
ПРОЩАННЯ
Все було дивно, нереально. Ніби у сні.
Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось? Вона невпопад відповідала. Десь в глибині свідомості майнула думка: мабуть, вважають і її за божевільну. Та хай. Нехай… Все це сниться. І лікарня, і гори, і ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, з світів мрії.
Вони минули двір, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились в нетрі, між скелі. Куди він веде? Хай… Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб все стало на своє місце, щоб знову повернулася ясність і розуміння навколишнього світу… А він? Його не буде? Як же так? Як же без нього?
Відповіді не було. Він ішов мовчки попереду, тримаючи під пахвою футляр з скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко заливалися птахи в гущавині. А Марія пливла у вихорі нез’ясовних почуттів, з якого не було виходу. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини і лікаря? Що сталося?
Він іде по стежині — безіменний химерний юнак — і веде її… Куди? Вони вийшли на високу площину, яка панувала над озером. Будівлі і люди залишались внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмарини і хитали могутніми верхів’ями столітні смереки.
Промінь відкрив футляр. Вийняв скрипку. Поглянув на неї. Спробував струни. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.
— Давно це було. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас музика твориться безпосередньо. Звучить простір, об’єднуючись з творчою волею виконавця. А тут — бачиш — потрібні проміжні примітивні інструменти. А все-таки я згадаю, і ти побачиш, що може робити музика, поєднана з енергією думки…
Він провів смичком по струнах. Ще раз. Ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім чистішали, стрункішали, наливалися якоюсь незримою силою, вібрацією. І ось вже Марія чує не гами, а переливи дивної мелодії. Промінь ступив кілька кроків до куща троянди-шипшини, притишив гру і сказав: