— Ціла лекція, — проскрипів Роман. — Ти приспиш гостей, Євгене! Прості речі ти робиш складними. Все просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми замінюємо їх іншими. Потім — ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні категорії. Але всі твої конструкції нежиттєві. Вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енергію, відкривають частки. А ти — «космічне яйце», безмежність, пришельці!..
— А мені подобається, — замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. — Яйце… Пробивання яйця. Ми ж весь час це робимо! Відкриття нового — це пробивання яйця! Хіба не так, друзі?
Дівчина сплеснула руками. Всі засміялися. Вася поправив окуляри, знову звично ткнув пальцем Євгену в груди.
— Ти лаєш машини, хоч і користуєшся ними. Ти кажеш про Всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має дуже обмежені органи почуття!..
— Дуже дивно, — розвів руками Євген, — що все розвивається, а людині відмовлено в цьому. Вважається, що вона залишиться незмінною споконвіку.
— А техніка! — наполягав Вася. — Техніка допоможе людині, продовжить її зусилля в безмежність!
— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. В шкаралупі з могутньої армії технічних виродків. Це — нееволюційно! Обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалось! Отже, для людини лише дві дороги — або вічний розвиток до Всебуття, або смерть!
— А як ти мислиш собі вічний розвиток?
— Ти занадто багато хочеш! Це справа тисячоліть майбутнього розвитку пізнання!
— А ти не викручуйся, не викручуйся!..
Роман схилився до Оксани, зашепотів:
— Вам подобається суперечка?
— Я втомилася, — заплющила очі Оксана. — І нічого не розумію.
— Базікання, — згодився Роман довірливо. — Давайте я вас проведу додому, хай сперечаються…
Вони тихо вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. Гамір вулиці, п’янке повітря липня прояснили трохи свідомість Оксани. Вона йшла по Володимирській поряд з Романом, мовчала, глибоко вдихала пахощі дерев. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:
— Чудова пара!
— Так ви скрипачка? — запитав Роман.
— Угу.
— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. З своїми химерами. У нас є скрипка. Дідівська.
Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. А Євген не запитав нічого, не запропонував грати. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Егоїст!
— Ви коли-небудь заграєте… для мене?
Роман довірливо схилився до неї, заглянув у очі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії. По щоці покотився рум’янець.
— Заграю, — просто сказала вона.
Вулиця хвилями котилася перед її очима, хиталися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здавалися мудрствуванням, одірваним від реального. Як легко, як радісно! Хочеться летіти, хочеться грати, співати і бути щасливою!
А Роман знадливо шепотів:
— Я проти ускладнень. Проти філософствування. Життя чудове. Життя — насолода. Життя — квітка, яка одцвітає. Хапай її, нюхай. Милуйся. Життя — мелодія. Слухай її. Життя — як пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає! Невловима мить чарів кохання. Блискавиця відчуття. Ефемера, яку треба спіймати, бо через мить вона зникне!
Оксані здавалося, що його слова обплутують її незримою блискучою павутиною. Заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Колихай, заколисуй! Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка! Щось в глибині серця протестувало, застерігало, але той протест був слабким, ледь чутним. Бажання легкості, доступності, простоти звучало органом, вривалося в тіло,
бентежило. Майнув у свідомості Євген. Його похмуре обличчя. І одразу ж пропав. Що їй Євген?
Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.
— Отут я живу. Скоро обіцяли дати нову квартиру…
Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романа здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Серце Оксани застукало. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла, прислухалася до нового, нечуваного. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана одсахнулася, притулилася до стіни.
— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано. Я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?
Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася по східцях. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледве чутне: