Чому?
По-перше, хоча б тому, що за мене потурбувалися, що мене привезли до «місця призначення» в колясці. Все’дно, що альпініста на вертольоті на Ельбрус. Хороший «спортсмен» буде з такого альпініста? По-друге, противно, гидко. А по-третє, не хочу я працювати так, як деякі. Мені хочеться нового, бурхливого, незвіданого!
Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. В тридцять років. Незабаром буде і доктором. Безумовно. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько. Про це ж знають його колеги, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не червоніє? В кого він вдався? Адже ми одних батьків діти. Одне виховання. І зовсім протилежні запити, бажання, погляди…
Дивно це. Незрозуміло. І тривожно. Віковічна легенда про двох братів, які протистоять один одному.
І в головному — він теж став на шляху. Він вкрав у мене її. Вкрав. Підло, низько, підступно…
Що це я пишу? Для чого? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову плаче, стогне, виливає свій жаль. Інколи думаю: може, я просто заздрю?
Ні. Я чесний перед собою, перед сумлінням своїм. І моя зневага до вчинків брата, до його духовного убожества — відбиток моїх поглядів.
Куди ж мені йти, куди прикласти руки, розум, серце?
Зустрів сьогодні Н. Один з колег Романа. Тільки не зрівняно чесніший від нього. Батько казав, що він надзвичайно здібний. Що руки в нього золоті. Що кожен експеримент проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, значить, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.
Ми з ним згадали мої іменини. Оповідання, яке я прочитав тоді. Н. сказав поблажливо:
— А ти знаєш, непогано. Цікаво. Але… як би тобі сказати… це своєрідне завихрення розуму. Гіпертрофація деяких уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень в безмежжя. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, ти населяєш його безліччю еволюцій. А по якому праву?
— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу. Я так хочу зрештою…
— Мало чого ти захочеш? Або подібні до тебе «філософи»…
Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядає і в його прозорих насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.
— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів. Всо в видимості. Все можна пізнати, моделювати. Ми — люди — випадковість. Закономірна випадковість. Порівняй себе чи мене — і Всесвіт. Ми — ніщо. Ефемери. Наш вік — шістдесят чи вісімдесят років — мить. Були, нема. Все, що ми створюємо — культура, наука, цивілізація, — міраж. Згадай минулі імперії, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, будівлі, храми, знання? Розвіяне вітрами, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій…
— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.
— Як — для чого? — здивувався Н. — Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер — повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, — я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…
— Для чого?
— Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.
Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах — маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя — це зовсім інше? Я запитав:
— Але ж це закінчиться?
— Ну то й що? — знизав він плечима. — Інші продовжать моє відчуття.
— Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…
Н. розсердився.
— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…
— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…
— Ось коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?