А потім — перейти до людей. Це лише початок пошуків зв’язку ритміки, мелодії з життям. Потім можна перейти до складніших явищ.
Юрко страшенно зацікавився моїми думками. Він сказав:
— Все це можна робити в селі. Я допоможу. Хлопці і дівчата — орли. Своїми силами здійснимо. Їдемо, брате. Не пожалкуєш!.. Поїду…
В гостях у Юрка. Село на Правобережжі. Мені дуже сподобалось. На лівому березі — голубі пасма лісів, зеленкувата стрічка Дніпра. А тут — степи, степи. Золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом.
І ще — могила. З дивним написом: «Солдат-композитор Микола Горенко». На камені завжди квіти. Живі. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість.
Мені стало чомусь соромно, коли я почув цю повість. Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитись такій полум’яній вірі в життя, як Юрко, як ці люди, що кладуть живі квіти на могилу. Треба бути таким, як цей воїн, що став безсмертним в серцях людей. І відкинути геть печаль, страждання, песимізм. Живі квіти на могилі — ось символ. Будь таким. Радість. Тільки радість. Я віднині заперечую горе. Його нема. Не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється. Отже, воно мара. Але в той час, як воно панує, людина віддає цій марі безодню енергії, своїх найкращих сил. Традиція. Дика, непотрібна. Скажуть, горе — це природно, це вияв ставлення людини до покійного! Хай так! Але ж знову повторюю, що скоро забувається найбільше горе-нещастя. То чи не краще взагалі не допускати його до серця. Радість оновлення, радість творчості, радість продовження життя повинна панувати над горем втрати. Ті, які полягли, які загинули, безумовно, не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали плач і голосіння.
Віднині я не хочу горя. Хай живе радість!
Я дав згоду Юркові залишитись в селі. Будемо готувати районний симфонічний концерт. І пробувати свої досліди. Цікаво жити. Попереду — чудові можливості…
Сьогодні прийшов лист від мами і від Романа.
Мама плаче, бідкається, свариться. Вона називає мене білою вороною і ще чимсь. Пише, що я зрадив рід, що я викинув на смітник всі її турботи про мене, про моє майбутнє.
Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа. Коли вона не розуміє, де моя доля…
І ще… Роман запрошує на весілля… чи то пак на заручини… Весілля буде в кінці жовтня. Прийдуть академіки, доктори, всякі діячі. Буде, як пише Роман, «урочисто». І, звичайно, Роману забезпечено новий східець. До доктора.
Що ж, поїду. Подивлюсь ще раз на неї. Подивлюсь в очі її. І побажаю щастя їй. Щастя! Яке в неї щастя? В чому?
Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Що сталося, як сталося, чому? Оксано, серце моє! Що ти зробила?..
Стій. Стій, Євгене. Ти знову даєш волю атавізму. Ти забув, що недавно писав? Радість, радість, радість!..
Мелодія п’ята
«А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ!»
СКРИПКА
Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Нема юпітерів, які нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.
Оксана залишилася сама. Вона зрослася з скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх. Все в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних рухів, блиску великих юних очей.
Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані, хитає на грудях своїх кораблі. Вона заглиблюється в Космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.
Радіє скрипка. Сумує скрипка. І плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?
Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, які породжують її пальці, її серце, її душа.
Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона хоче сказати?
Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне.
Де воно? В яких краях його шукати? Якими стежками треба йти?
Скрипко, не завдавай мені жалю! Скрипко, ти розірвеш моє серце! І не знатимуть ті, що слухають, чому зупинилося серце! І я не знатиму!..
А може, знатиму… Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі маряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?
Тихо. Тихо, серце…
Пройдені ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зерна бур’янів, Оксано… Ніхто не винен…