Тихо, серце. Не край мені душу, скрипко!
Грім обвалюється на скрипачку. Стогне і вирує зал.
Високо підіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Обличчя не усміхається.
Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Знову чекають жадібні слухачі твоїх чарів, Оксано…
Але чому ж плач лунає у просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?..
КАТАСТРОФА
Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона — Оксана. Євген пізнає її серед десятків скрипачів.
На вішалці макінтоші, пальта, капелюхи. Багато гостей. Поважних. Ясно. Ждуть Оксану. Заручини будуть.
Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж — він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. «Гірко!» Вони цілуватимуться! Боже! Для чого я сюди приїхав?
Тихо. Ти сам казав, думав, писав: радість! І одразу ж розкис. Тихо. Тримай себе в руках!
Він подумав трохи перед дверима. Потім рішуче повернув на кухню.
Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась всяка всячина. Клава стояла біля відкритих дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках великого ножа, ніби спис.
Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила в серце, потрясала основи, зворушувала душу. Оксано, Оксано! Чарівнице моя! Прекрасна моя! Серце бездонне у тебе! Чому ж на такій мілині ти засіла?
Казково-граціозні руки, чутливі пальці творять нову феєричну істоту. Променисті очі пронизують безмежні простори, хвилюють небокраї.
Зал заворожено дивиться, слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня! Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті!..
Оксана летить всім єством своїм в зоряні простори… Плачуть і радіють струни… Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя і сум ідуть поряд, в нерозривному поєднанні…
Я знаю, Оксано, ти неспокійна! Я відчуваю це, радість моя, горе моє!
Аплодисменти в залі.
Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана. Вони схожі на тіні — гості біля телевізора. Сині тіні. Серед них десь там і Роман. Щасливий «суперник»…
Знову підіймає скрипку Оксана. Починає грати.
Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулась. Побачила Євгена. Зраділа. Її повне добродушне обличчя осміхнулося.
— Голубчику, — прошепотіла вона. — Євгене. Як я за тобою скучила. Де ти?
— В селі, Клаво, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати. Поздоровити…
Клава нахмурилась, пробубоніла:
— «Поздоровити». Теж мені герой. Таку дівчину випустив. Кому? І не совісно?
— Клаво! Що ти говориш?
— А те, що знаю! Пропаде дівка з Романом. Хіба ж ти не знаєш його?
— А що я можу зробити?
— Отож-бо. Треба було раніше! Ех!
До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула носом, сплеснула руками.
— Ой Клаво, щось у тебе горить! Мабуть, знову слухала. Про плиту забула?
Клава кинулась до плити, помішала на сковороді, в духовці.
— Так гарно ж грає, — виправдовувалась вона.
— «Гарно, гарно», — передражнила господиня. — А в кухні смердява?
Вона побачила Євгена, кинулась до нього. Сплакнула. Дивилася в змарніле лице.
— Синку, вернувся! Нарешті!
— Не вернувся, — вперто сказав Євген. — Тільки поздоровити!
— Ти здурів, — пошепки почала лаятись маги. — Ти в могилу мене вгониш своїми химерами! Всі діти як діти, а ти — завія якась.
— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.
— А ти — цить, — посварилася Поліна Михайлівна, зробивши «страшне» обличчя. — Теж мені філософ! Євгене! Я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись в місті! Ми все зробимо, що треба, встроїмо!
— Мамо, цього не буде! — твердо сказав Євген, одводячи її руки від себе. — У мене там робота… дуже цікава! Не заважай слухати… музика прекрасна!
— А прекрасна, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксани виключний дар. Гарна пара буде! Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає!..
— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитись…
— Ти наївний, — повчально сказала Поліна Михайлівна. — Одному радість, а іншому злість. Це закон!
Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.
— Ходімо в кімнату, — сказала мати. — Чого ти тут стовбичиш? Будеш слухати. А приїде Оксана — за стіл.
— Не хочу. Звідси слухатиму.
— Ну як хочеш! Клаво, не можна разом слухати і готувати вечерю! Доведеться самій! От халепа!