Я слухаю, лікарю…
Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати погане і не насмілюється. Що ж, що ще? Хіба вона й так не знає свого лиха?
— Я проглянув знімки. Кілька разів…
— Ну і що? — спокійно запитала Оксана.
Лікар нервово ходив по палаті, потім зупинився біля вікна.
— Що це у вас — скрипка?
— Скрипка… Хіба ви не знаєте, що я…
— Знаю, знаю… Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.
— Що?
— Розумієте, знімки не дуже вдалі…
— Ви хочете сказати, не знімки, а рука…
— Ммм… Ви вгадали.
Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.
— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати істину, ніж надіятись на чудо…
— Так, так. Чуда не буде.
— І навіть ваше… електролікування?..
Лікар махнув рукою.
— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви… кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може розробиться… але віртуозності такої, як була, навряд… я хоч і дилетант, але скрипка…
Оксана підняла забинтовані руки поперед себе, сумно поглянула на них.
— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, нічого морочити голову вам? Випишіть мене одразу…
— Для чого ж… Слід зробити все, що можливо…
— Але ж нічого не можливо!
— Відпочиньте… подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати. Я ж розумію… зовсім новий шлях… Не так просто!
Лікар попрощався, вийшов.
Оксана похилила голову. Зовсім новий шлях. Зовсім новий шлях з-за такої дрібниці…
Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями.
Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову.
І від цього залежить щастя? Не може бути! Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб… щоб можна було музику передавати з душі через якийсь апарат… іншим людям… Що з того, що рука покалічена? Чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні. Ніяке нещастя не вб’є її! А скільки на світі людей з пісенним серцем? А в них нема голосу, нема можливості висловити свою пісню…
За дверима почувся знайомий голос:
— Сюди? Вона сама? Добре…
В двері пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула палату, ступила кілька кроків до Оксани.
— Це ти, Ксано? Чому тут темно? Ага, ось вимикач. Я зараз.
Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулась до Оксани, схопила її за плечі.
— Як мені боляче. Як мені тяжко!
— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — тихо сказала Оксана, опустивши очі донизу. — З чим завітали?
— А я почула, що ти тут… вирішила провідати… Ху, душно… Мабуть, на дощ… А мені старий сказав. Ну я сьогодні вирішила. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи… А тут — на тобі! Добре, що щасливо закінчилося!
— Ну, не зовсім щасливо…
— Добре, що жива-здорова…
— Я теж так думаю. А дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в професії. А якби я вчилася на кого-небудь іншого? Скажімо, на ткалю або на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Дуже смішна думка…
Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, похитала задоволено головою.
— Я рада, що ти не сумуєш. Я бачу скрипку… Ти Що — вже граєш?
— Де там граю… Так, пробувала… Лікарі кажуть, що все… награлася…
— Ти думаєш, що назовсім?
— Атож… на жаль, це так…
— Як же тепер? Ти звикла до слави… попереду були такі перспективи… а тепер…
— Я не відчувала слави, — щиро сказала Оксана.
Я не бачила її. Тільки чула звуки скрипки, мелодію… Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене, що їм радісно. І мені теж було радісно! Поліно Михайлівно! Як це чудово — нести радість людям! Ніяка слава не зрівняється з цим…
— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна, — Це чудово!
— А потім аварія, — похилила голову дівчина, і на її високому чолі лягла тінь скорботи. — Темрява, відчай… Але ненадовго. Я збагнула, вірте мені… радість не в професії, не в таланті! Радість в душі нашій! В серці! Її не може вбити ніяке нещастя. Я все одно зможу передавати її людям. Правда, треба шукати іншого вияву… але я знайду, знайду неодмінно!..
Поліна Михайлівна кашлянула, нишком зиркнула на годинник.
— Так, так, — холоднувато сказала вона. — Це ти слушно сказала. Треба знайти. Безумовно, у тебе нова дорога…
Оксана зраділа, ясно подивилася в очі Поліні Михайлівні.
— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Я знаю — він теж повинен збагнути! Я дуже вдячна вам…