ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ГИРЛО РІКИ
Мелодія перша
ЛАБІРИНТ
ЧИ ТРЕБА ДОЗВІЛ
Марія подивилася ще раз в лиця присутнім. Ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто… Тільки життя, тільки практика дасть відповідь.
Насторожене обличчя завідуючого райвно. Він дивиться на свої пухлі руки, складені на столі, але прислухається до кожного звуку. Для таких треба говорити гранично ясно. Інакше нічого не збагне, все перекрутить, відкине, ще й обвинуватить в еклектиці. Не раз бувало…
Бадьорий, веселий кореспондент з райгазети. Базіка і реготун. Він гострить олівець, приготував блокнот. Скажеш слово, напише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, що говорив. Треба буде самій перевірити написане ним…
Інструктор з райкому. Поважний, серйозний чоловік. Йому скучно. Він почесний гість. Але якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, скаже слово. Та чи відчує він серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?
Вчителі, піонервожаті. Друзі, колеги, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься… Ті, що знають, — схвильовані, стривожені.
Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок в березняку, клапті неталого снігу. Вогку темну землянку. Страшну розмову Артиста з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розлючене лице Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем в казкові краї майбутнього. Невже тепер, коли є можливості, не зрозуміють…
— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — промовив завідуючий райвно.
Марія кивнула головою. Поглянула понад головами присутніх, ніби зазирала в невидиме.
— Ми багато говоримо про комуністичне майбутнє, — сказала вона. — Мріємо. Читаємо книги. Але майже все залишається, як раніше. Етика, естетика, виховання, господарство. Я поясню точніше свою думку, бо бачу подив у очах товаришів. Моє переконання таке: прищепити комуністичну свідомість людині не можна, якщо вона житиме не в комуністичних умовах. Якщо практика розбігатиметься з теорією. Це настільки елементарно, що навіть відстоювати таку думку нема потреби…
— Пробачте, — озвався інструктор. — Е-е… як же тоді пояснити явище великих вождів, революціонерів, новаторів?..
— То одиниці. Чи сотні, в кращому разі. То вогні, які показують шлях. Йдеться не про них, а про весь народ, про нове покоління, про майбутнє. Я наближаюсь до суті. Ми говоримо про громадську свідомість, а виховуємо в сім’ях прагнення до свого, до приватного. Моє, чуже, наше, ваше. Ми говоримо про шкоду і злочинність алкоголю, ми в школі агітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони дома привчаються до цього підлого зілля, наслідуючи батькам. А скільки протиріччя між впливом школи і батьків, особливо якщо батьки сектанти, або відсталі, або реакційні люди! Отже, ми потрапляємо в закляте коло. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця руйнує. Ви розумієте, про що я кажу. Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище учителя, про програму навчання і ще багато, багато інших проблем… Але спочатку головне…
Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом оглянув учителів, учнів. Кашлянув.
— Е-е… Маріє Панасівно! Пробачте… Чи не здається вам, що це питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, вищих організацій. При чому тут ми… учителі, учні? Я гадав, що йдеться про якийсь рух юннатів, техніків чи ще щось… А ви…
— Йосипе Марковичу, — спокійно озвалася Марія, — нічого не буде в нашій розмові теоретичного. Все цілком конкретне. Але вислухайте мене уважно. — Вона зітхнула, пригладила руками сивіючі пасма біля скронь. — Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, тонкішою. Програма не мусить бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує майбутніх громадян. Отже, вона творить майбутнє! Школа — це пульс майбутнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, в літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватись на школі, змінювати її тонус, вплітатись в навчання, ставати складовим чинником програми. А ми? До цього часу астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу домівку, наука, яка вивела людину в космос, — чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обмежена, примітивна програма, яку ми пропонуємо десятикласникам, убога порівняно з блискавичним розвитком науки і пізнання. Треба ввести астрономію з перших класів. З перших, я повторюю…