— Правильно, Маріє Панасівно, — заплескали в долоні дівчата-десятикласниці. Марія глянула на їхні гарячі лиця, на сяючі оченята, моргнула тихцем. Знаю, мовляв, що ви згодні. Та не для вас це говориться!
— Але це лише окремі натяки, — вела вона далі. — Таких недоречностей повно. Багато в програмах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці. Треба дати школі, вчителям більше свободи, більше вибору. Напрям єдиний — людина комуністичного братерства, але в кожного свій неповторний політ. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи неможливо проводити реформи. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками. І готові запропонувати таке…
Марія замовкла.
Мовчали учителі, учні. Не можна було розібрати виразу обличчя у районних гостей.
— Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто хоче заявити, я бачу по обличчях. Не заперечуйте, а вислухайте. Учні після навчання біжать Додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Але все це безконтрольно, безсистемно, хаотично. Я не хочу пропонувати посадити дітей в своєрідний табір, де вони будуть під наглядом наставників. Ні. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю буде формуватись душа і розум майбутнього громадянина. Це принесе радість і дітям і батькам. Батьки звільняться від повсякденних важких турбот з дітьми, матимуть змогу розвивати себе, свій розум. Крім того, вони завжди можуть бути з своїми дітьми, хоч кожного дня. Ніхто нікого не силуватиме. Хто захоче — житиме з батьками. Тут годиться лише повна добровільність. А ті, які ввійдуть в школу-сім’ю, — будуть ядром зовсім нових людей, нової свідомості, нового ставлення до речей, до суспільства, до майбутнього. Школа одержить землю, матиме ферми, сад, поле, городи, майстерні. Школа стане первісним комуністичним ядром грядущої Громади. І учителі будуть не службовцями, які працюють на таку-то зарплатню в місяць, а старшими друзями. Учителі теж повинні вчитися, рухатись вперед. Інакше вони перетворюються на роботів, які рік у рік передають учням завчені колись формули. А тепер воно так і є. А не повинно бути. Школа має бути як своєрідна лабораторія… лабораторія еволюції, майбутнього. Весь час у пошуках, у пізнанні. В труді, в творчості. Учителі не повинні сліпо підкорятись програмі. Вони можуть вирізняти учнів по їх здібностях. Може, хтось чудово сприймає математичні закони — хай поспішає, хай іде скоріше на математичні вершини, йому треба допомогти. Хтось стане композитором, піаністом, механіком — у кожного треба відкривати його заповітне. І разом з тим слідкувати, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Такий підхід до навчання можливий лише в школі-сім’ї. Коли весь час учень належатиме школі, друзям, учителям, навчанню. Друзі, я певна, що ви всі розумієте, які чудові можливості відкриваються, коли створити школу-сім’ю?! У школи згодом буде музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні. Це буде сильна соціально-господарська система. Я певна, що вона досить швидко може стати цілком рентабельною і не брати від держави коштів. І я пропоную — створити таку школу у нас. Я, як директор школи і педагог, стверджую, що час наступив. Батьки… більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними органами. Що скажете ви, товариші?
Марія сіла. Пошелестіла якимись папірцями на столі, допала:
— Це лише натяк, те, що я сказала. Ми розробили детальний план. Та головне — тенденція… Ми хочемо знати, що думають керівні товариші…
Завідуючий райвно облизав губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де розпускалися, сміялися весняно гнучкі гілки верболозу. І, нарешті, сказав:
— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова… як його… «Туманність Андромеди». Далеко заглядає письменник. На тисячі років. На ти-и-сячі! А ви, Маріє Панасівно… в сучасність хочете… е-е… перенести майбутнє! Несерйозно!
— Товаришу завідуючий! — дзвінко сказала бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною папуаською зачіскою і блискучими чорними очицями. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками через тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер!