Роману не дивно. Він змалку такий. Це його суть — підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай… Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль… Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув — насильно милий не будеш. Треба, щоб все було ясно і радісно, просто, сердечно. Хай іде в життя. Хай шукає нової дороги. Якщо знову наші дороги зійдуться, я так само, як і тоді, віддам серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй…
У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка — і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.
Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня — як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм — невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?
Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:
— І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім — побачимо… Хай сміються…
Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…
Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє… Чому ти не разом зі мною? Чому? Нам було б так добре, так чудово на одній дорозі. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона з моєю?..
…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають дівчата. Мабуть, закохані.
А я сиджу біля столу, читаю знову цікаву статтю. Про походження світу. Вже багато вчених прийшли до висновку, що космос виник з первісного атома, з первісної ядерної краплі. Вона розірвана була на частки, почала розлітатись, творячи з себе галактики і метагалактики. Цікаво? Дуже.
Але я згадую древні міфи. Там вже давно було сказано те ж саме. Я стверджую це. Один з основних космогонічних міфів говорить, що Уран — головний бог, породив Кроноса — Час, а син, не довго думаючи, скинув батька з трону і став володарювати сам. Та ще й не просто як-небудь, а пожираючи дітей своїх.
Яка проста і чітка алегорія. Я так часто думав над нею.
Ур-Ан. Це слово складається з двох древніх понять. Ур — вогонь, світло. Ан, Ану — первісний атом, неподільний атом. Отже, вогняний первісний атом. Ось що таке Уран! І коли цей атом розколовся на частки, він породив Час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю…
Я розповів про свою точку зору фізику нашої школи Сашку Яремі. Він зрадів, підтримав мене. Він казав, що теж прийшов до такої думки, але, звичайно, не в таких образах. Його думка така.
— Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток природи і все інше — лише відбиток самоусвідомлення, зростання якоїсь Мегаістоти в тіло, субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають в собі міріади мікросвітів? Звичайно, Безмежність якісна, а не механічна. А тому земні наші аналогії про таку гіпотетичну Мегаістоту треба відкинути. Не можна думати, що ми входимо, скажімо, в ноги, чи в руку, чи в волосину цієї істоти. Це примітив. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу і світу атомного показують інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — зростання, безупинне прагнення вгору, до якогось вияву…